Ми з Андрієм недавно одружились. Він отримав нову роботу в іншому місті, тому нам довелось переїхати туди. Орендували квартиру, чоловік був постійно на роботі, а я сумувала цілий день, не знала чим себе зайняти. Ні рідних, ні друзів поряд. Все це почало мене дратувати.
Ми стали частіше сваритись. Але одного вечора чоловік зробив мені незвичайний подарунок. Він повернувся з роботи з коробкою в руках, у якій сиділо миле, пухнасте кошенятко. Довго не могла вигадати для нього кличку, але зрештою визначилась і назвала його Лесик.
Хоча мій новий улюбленець виглядав, мов клубочок щастя, але за характером був справжнім бешкетником. Ми намагались привчити його до порядку, та все марно. Інколи, щоб котик звернув на тебе увагу, доводилось гримнути кулаком по столу, чи тупнути ногою.
І ось, одного дня бешкетник Лесик розбив мою улюблену вазу, яку нам подарували на весілля. Тут вже я не витримала й стала на нього кричати: “Лесик, ти розумієш, що це вже занадто?! Моєму терпінню приходить кінець! Зараз візьму і вишвирну тебе на вулицю. Сумніваюсь, що тебе хтось прихистить і любитиме, як ми!”. За годину я вже заспокоїлась і готувала пухнастому їсти. Аж раптом дзвінок у двері. Для мене це була несподіванка, я нікого не чекала в гості, а у чоловіка є власний ключ. Відчиняю двері, а на порозі стоїть два поліцейських.
З’ясувалось, що наша сусідка баба Зіна подумала, що Лесик – наш син. Коли вона почула, що я хочу вигнати малого з дому, то викликала правоохоронців. Треба було бачити її здивоване обличчя, коли замість ображеного мамою хлопчика, вона побачила пухнасте кошеня. Поліцейські були не менш вражені від побаченого. Все закінчилось добре.
Ввечері, коли Андрій повернувся з роботи, розповіла йому про свої пригоди. Ми довго сміялись з цієї історії. Тепер треба замислитись над тим, щоб справді народити дитину, щоб баба Зіна не втрапила більше у подібну ситуацію.
