Ми з татом поверталися додому. Було вже темно і холодно. Осінь — така, що вітер залазить під куртку й кусає за пальці. Тато квапився, бо “на завтра зранку на роботу”.
Я йшов трохи позаду, копав ногами листя й дивився, як світяться ліхтарі над дорогою. І раптом побачив — щось блиснуло під лавкою біля під’їзду. Маленьке, тремтливе, ніби зірочка в калюжі.
— Тату, стій! — крикнув я.
— Що знову? — втомлено зітхнув він.
— Там хтось є!
Я підбіг ближче. Між листям лежало щось дрібне й мокре. Я спершу подумав, що це рукавичка, а потім воно поворухнулось.
Цуценя. Худе, чорне, з білою плямою на грудях. Очі — величезні, і так дивляться, наче все розуміє.
— Не чіпай, — сказав тато. — Безпритульний, ще блох повен.
— Тату, йому ж холодно. Дивись, він тремтить!
Я не слухав. Зняв шарф і обгорнув малого. Він навіть не гавкнув, тільки посопів і притулився носом мені в долоню.
— Ми не можемо його залишити! — кажу.
— А куди його? В нас вдома навіть місця немає, — буркнув тато.
Я мовчав, але в грудях усе кипіло. Дивитися на те маленьке тільце в мокрому листі було нестерпно.
— Будь ласка, тату. Одну ніч. Якщо завтра господар знайдеться — віддамо. Якщо ні… — і я не договорив.
Тато подивився на мене. Потім на цуценя. Потім знову на мене. І зітхнув:
— Ну, ходімо. Але якщо мати мене приб’є — ти скажеш, що це твоя ідея.
Я ледь не підстрибнув. Ми пішли додому. У під’їзді тепло, запах батарей і пилу. Малий навіть хвостиком слабо махнув.
У ванній я помив його під теплим душем. Вода ставала сірою, а він поступово перетворювався з брудної грудки в справжнє цуценя. Гарненьке, з білими лапками. Ми насушили його феном, і він заснув на моєму светрі.
— Як назвеш? — спитав тато, заходячи з кухні.
— Мабуть, Світлик. Бо він світився, коли я його побачив.
Тато посміхнувся — уперше за весь вечір.
Уночі я прокинувся від тихого поскрипування. Маленький Світлик переліз до мене під ковдру і заснув, поклавши голову мені на руку.
Я слухав, як він дихає. І думав: а якби я тоді не глянув під лавку?
Може, те маленьке світло давно згасло б у темряві.
Тепер у нашому домі щоранку чути гавкіт, і мама вже не сердиться. Вона теж каже, що “цей бешкетник ніби промінчик у хаті”.
І я вірю, що так і є. Бо іноді достатньо просто побачити — і не пройти повз.
