Так ми давно не сміялися. Я працюю у місцевому відділенні поліції. Іноді до нас на практику направляють молодих студентів чи курсантів. Цього разу було лише двоє – хлопець і дівчина.
Чесно кажучи, добре що вони якраз зараз до нас потрапили. Адже через цей холод у нас захворіло половину працівників. Навіть на виклики нема кому їздити. То ж ми і вирішили, хай молоді учні набираються реального досвіду, а не лише папери перебирають.
На серйозні виклики їздили ті, хто залишився, а на малозначні – ці двоє і ще один сержант.
До сліз сміху нас довела наступна ситуація. Адже вже на третій день практики на них написали заяву, яка до нас і потрапила.
Діло було таке:
Того дня було дуже багато викликів, на які навіть керівники їздили. Найменш важливим був щодо смерті дідуся, років вісімдесяти.
Як ви і зрозуміли – на цей виклик ми відправили студентів.
Наші студенти прибули разом із бригадою швидкої, зафіксували смерть і доправили тіло до моргу. Нікого там не було, лише прибиральниця. Вона й сказала студентам прилаштувати дідуся там, де є місце.
Мовляв лікар прийде і розбереться.
Був вечір, і вільних столів і комірчин не було. То ж вони посадили дідуся на стілець біля письмового столу. А під руки запихнули довідку і направлення на розтин та й пішли.
Прийшов сторож, теж не молодий дід. І уявіть, цілу ніч він розпивав із сусідом, який сидів за стільцем алкогольні напої. А потім заснув і зїхав з свого стільця на землю. Зачепив ноги «товариша» і ті листівки упали на його живіт.
А після алкоголю знаєте, який сон міцний. Зранку прийшов лікар і його практиканти. Та й почали готувати сторожа до розтину. Аж тут дід прокинувся!
Ну і криків було. Він аж заяву написав на наших студентів до нас. Уявляєте?!
Хоча позитивна сторона також є у цій ситуації – з того дня сторож ні граму не вживає. Не знаємо чи хвалити чи наказувати наших студентів. Ви б що порадили?
Бідолашні налякані так, що й слова сказати не можуть. Лиш головою кивають і очі опускають.
