Баба Нюра давно жила сама. Діти повиростали і поїхали хто куди. Створили власні сім’ї і до старенької приїздили дуже рідко.
Тай вона вже звикла до абсолютного спокою і самоти. Так, бували дні, коли бабуся сумувала і гірко плакала. Вони траплялися все частіше, адже бідолашна навіть не мала до кого слово сказати на тім своїм четвертім поверсі.
Вся її розрада була влітку. Тоді баба Нюра збирала речі і їхала у село. На дачу. Це не було десь далеко, всього-на-всього за десять кілометрів від міста. Там вона займалася городництвом і цілими днями спілкувалася з сусідами.
Ці розмови наче додавали краплю радості у її сумні очі. Та їй і цього було достатньо.
Якось до баби Нюри прийшов кіт на поріг, то вона його з радістю і приютила. Кіт за літо виріс і став справжнім красенем. А на зиму поїхав до міста з бабою Нюрою.
От тільки на вигляд кіт був дивний, але бабусю це не лякало. Він її в усьому слухався і їй цього було достатньо.
Якось до баби Нюри зателефонував син і повідомив, що на вихідні приїде додому. Бачили б ви це щастя в її душі. Бабуся почала готувати всякі смачні страви, прибирати вдома та чепуритися. Та й кіт осторонь також не залишився. Баба Нюра його покупала, щоб він був ароматний також.
Син баби Нюри був ветеринаром, тому вона й хотіла, щоб він оцінив її домашнього улюбленця.
Ох і здивування було у її сина, як він побачив, що старенька приручила дикого манула. Манули – це такі собі дикі кішки, яких не можливо взагалі приручити. А от бабі Нюрі це вдалося.
