Повертаюся я додому якось і помітила, що у нашому під’їзді звився новий житель. Крихітний і маленький. Це кошенятко. З вигляду йому не більше двох-трьох місяців. І чемне таке.
Кілька днів я за ним спостерігала і навіть підгодовувала. Шкода мені стало бідолашного. Але й до себе додому не могла взяти. У нас є маленька собачка. А на котів у моєї дочки алергія. То ж допомагала йому як могла.
А кошеня виявилося дуже розумним. Воно спало на площадці біля сходів, а в туалет як хотіло то виходило надвір. І не нявкало майже. Лише коли було дуже голодним чи спраглим.
Мені було чутно, коли я була вдома і одразу ж пригощала малюка чимось смачненьким.
Одного разу, коли я якраз відчиняла двері, щоб дати йому їсти – я помітила, що у малого гості. Над мною, поверхом вище, жила одна дама. Ця жінка була досить своєрідною. Вона полюбляла дорогий одяг, машина в неї була останньої моделі, продукти вона купувала лише в еко-лавці.
Одним словом – багачка. А як виходив до під’їзду – то розумів, що вона щойно тут також була – такий аромат парфумів за нею залишався. Мммммм….
І тут, вона у своїм туфельках Chanel – стояла біля дворового бездомного кошеняти. Та ще й так ніжно його питала чому він самотній, гладила його по голівці.
А потім запитала:
– Можливо будеш моїм компаньйоном і ми житимемо разом? Га? Підеш до мене?
І тут кошеня поставило свою маленьку лапку на білосніжну її туфельку. Я думала, що вона оскаженіє. Але ні! Вона глянула на малого і запитала:
– Це знак згоди, еге ж?
Підняла його на руки і попрямувала по сходах додому. А я стояла і дивилася з їжею в руках.
