Ми з дружиною здійснили давню мрію й придбали власне житло. Квартира не дуже велика, двокімнатна, але головне, тепер маємо власний куточок. Щоб купити її наших збережень не вистачило, тому довелося взяти позику у банку, а ще частину позичили у мого батька, решту у товариша, лише так вдалось нарешті переїхати у власну оселю. Нам ще довгий час доведеться розраховуватись з усіма боргами, та воно того варте, краще вже так, ніж щомісяця віддавати величезну суму за оренду квартири.
Ми з Надею безмежно щасливі, але зараз доводиться економити на всьому. Я вже давно собі нічого не купую, дружина лише необхідне, а решта йде на дітей та на оплату позик. Світлана, так звати мою дружину, не може зробити свій вклад до сімейної казни, оскільки вона зараз у декретній відпустці доглядає наших маленьких донечок.
На собі я економлю максимально. Коли одяг десь порветься, я його не викидаю, а даю дружині, щоб зашила. А моя свекруха та сестра Світлани ображаються на нас. Вони не можуть зрозуміти, чого ми досі не покликали їх на новосілля. Родичі з її сторони взагалі дивуються, чому я працюючи не можу закрити усі фінансові питання. А коли намагаєшся їм щось пояснити, то дорікають, що ми не маючи достатніх коштів, спустили все на придбання житла. Якщо ми покличемо родичів дружини на новосілля, то мені доведеться кликати своїх, тим більше саме мій батько дав частину грошей на купівлю цієї квартири. Щоб прийняти таку кількість гостей мені доведеться лізти у новий кредит, бо усе що я заробляю розподілене до копієчки.
Світлана намагалась поговорити з матір’ю та сестрою, донести їм нашу ситуацію. Але вони не хочуть нічого чути, в них свої аргументи. І бачу, що вони таки націлились до нас завітати усі гуртом. Не знаю, де ми повинні брати гроші на гостину. Чому вони відмовляються увійти в наше положення та зрозуміти? Як можна так настирливо напрошуватись, якщо господарі квартири сказали прямо, що поки що ми нікого не запрошуємо.
