До шести років я був щасливим безтурботним дитям. Аж раптом, моя мама впала посеред кухні. Як виявилося пізніше – вона мала проблеми із здоров’ям про які нікому нічого не сказала.
Ми з татом залишилися одні. Найбільшим ударом для тата було те, що мама на той час була вагітна моєю сестрою, яку врятувати також не вдалося.
Тато був настільки вбитий горем, що почав все частіше випивати і приводити до нас додому незрозумілих для мене людей. Сусіди почали жалітися на постійний шум і запах алкоголю і так, одного дня до нас прийшла комісія.
Пам’ятаю, що це був великий чоловік у поліцейській формі і дві дрібні жінки, такого віку, як моя мама. Вони сказали батькові, що заберуть мене до дитячого будинку, адже я не можу жити із батьком-алкоголіком.
До того ж тата звільнили з роботи, бо він двічі прийшов у такому стані на зміну на завод.
Я тоді дуже плакав. Не знаю, що саме вплинуло на мого батька, але він перестав пити і ми навіть прибрали вдома.
Далі батько почав шукати роботу. Він працював гружчиком в магазині, потім водієм у якогось начальника вокзалу. Там він і познайомився із тіткою Оксаною. Вона була хорошою жінкою і у неї була дочка майже мого віку.
Ми одразу подружилися. А за деякий час почали жити всі разом великою родиною. Тоді тітка Оксана повідомила нам всім, що скоро нас буле більше. Можливо вона народить нам брата, а можливо сестру.
Ми з нетерпінням чекали на цю подію. Батько звільнився з роботи і поїхав із бригадою чоловіків до столиці. Там вони працювали на будові.
Раз у два місяці тато повертався додому із великими сумками всяких солодощів і грошима.
Коли у нас народився братик і йому було три місяці – тітці Оксані зателефонували і повідомили, що тато впав з риштування і загинув.
Вже наступного дня мене забрали ті ж жіночки, які приходили за мною після смерті мами, як тато почав пиячити.
Мене направили до дитячого будинку. Мені тоді було вісім з половиною років і я був дуже вразливим дитям. Щодня я плакав і не міг зрозуміти, чому і моя мама з дитиною у животику, і потім тато померли і покинули мене.
Так тривало біля трьох місяців, аж одного дня я побачив у вікно тітку Оксану. Вона приходила щодня протягом цих довгих місяців і намагалася мене забрати додому. Їй постійно відмовляли і шукали нові причини.
І тільки того дня вона домоглася, щоб я повернувся додому.
Я обіймав її з такою любов’ю і так міцно. Ви й уявити собі не можете.
Це лише зараз через стільки років я зміг зрозуміти і усвідомити, як тоді було важко тітці Оксані. Вона одна з двома дітьми на руках, одна з яких – немовля, билася як риба об лід, щоб забрати мене – абсолютно чужу їй дитину.
І таки змогла. Не зважаючи ні на що. Ні на те, що грошей в неї не було, що ми троє були малими.
Оце справжнє материнське серце. Я її вважаю також своєю мамою, адже вона мені подарувала сім’ю і не відмовилася від мене. Ми з сестрою (її дочкою) допомагали в усьому. Як підросли – то разом шукали шляхи для заробітку.
Жили всі ці роки ми дуже гарно, в злагоді і мирі. Всім, що я зараз маю – я завдячую своїй мамі – тітці Оксані.
