Ми з Олегом одружились як тільки закінчили школу. Ми любили одне одного, як мені здавалось, тож коли я завагітніла, жодних питань не виникло. Стали жити разом і за 5 років подружнього життя у нас народилось троє дітей: дві дівчинки і хлопчик. Забезпечувати таку велику сім’ю стало дуже важко, тож ми прийняли рішення, що я поїду на заробітки. Чоловік не хотів іти зі своєї роботи, тож з дітьми попрощалась саме я. За кордоном я була 7 років, а потім назбирала достатньо грошей, що розпочати свою справу в Україні.
Недавно ми з чоловіком відсвяткували 25 років шлюбу. Ми рідко сварились, мені здавалось, що ми живемо прекрасно, і що так повинно виглядати кохання. Двоє старших вже завели сім’ї, а молодший вчиться у столиці.
Ще за два роки до мого повернення чоловік влаштувався в одне престижне підприємство, яке вимагало від нього часто від’їжджати, проте заробітна плата була відповідною. Траплялось й таке, що ми не бачились по декілька тижнів. Він часто дзвонив і надсилав повідомлення, тож жодних підозр у мене не було.
Згодом я вирішила, що пора розширяти бізнес і відправилась у декілька міст, щоб домовитись із тутешніми компаніями про співпрацю. В одному із офісів мене запросили в кабінет директора, бо вона затримувалась. Я одразу стала розглядати фотографії на столі. Двійко гарних дітей, чорна собака і чоловік. Мій чоловік. Мені перехопило подих. Не знаю звідки у мені взялись зусилля, щоб спокійним голосом поцікавитись у директора про фотографії. «Це мій чоловік і діти. Ми вже шість років разом. Хіба не чудесно». Оскільки ми не встигли обговорити всі деталі, вона запропонувала зустрітись за вечерею у неї вдома, а заодно і познайомитись з її сім’єю.
Не знаю як передати вам, як я почувалась ідучи до них додому. Все ще не могла зрозуміти,у яку ситуацію потрапила. Мене зустріла Катерина, а так звали директора, і провела на кухню де за столом вже сидів «наш» чоловік. І він, і я, як мені здалось, затримали подих. Не знаю, про що він думав у цей момент, а от я знала, що ніколи не пробачу таке. Єдиною радісною особою залишалась ця жінка, яка не мала уявлення, що трапилось.
Я не стала чекати довше і вибігла із квартири, сіла у машину і оговталась лише коли мене зупинила поліцейська машина, через перевищення швидкості. Я виплатила штраф і повернулась додому. Вдома я не змогла ні зімкнути очей, ні взяти шматок хліба до рота. Не могла повірити, що це все реальне.
Олег дзвонив без упину, але я й слухати не хотіла. Знадобилось більше тижня, щоб таки відповісти на дзвінок. Він то плакав, то кричав, що я сама винна у всьому, а тоді знову починав просити пробачення. Я не мовивши ні слова, лише впустивши скупу сльозу поклала трубку. Як він міг жити на два доми, дві дружини, жити для інших дітей. І увесь час брехати.
Повернувся він додому через два тижні. Довго просив пробачення, навіть сподівався, що діти не дізнаються. Проте я поставила його перед вибором: розповісти самостійно, або дозволити мені зробити це.
Реакція дітей була доволі очевидною.
Старша донька лише стиснула кулаки і заявила, що ніколи не пробачить такої зради.
Молодший син зробив теж саме, якби не я, то бійки було б не оминути. Лише середущий син, батьків улюбленець не зміг нічого зробити, лише дивися на нього з біллю. Цього було достатньо. Олег пішов з дому.
Проте повернувся. Через пів року постукав у двері і сказав, що його молода дружина покинула його, і ми – все що в нього залишилось. Я не впустила, тож він повторив спробу з усіма нашими дітьми. Вони зробили те ж, що і я.
Довіра – крихка річ. ЇЇ дуже важко повернути.
