Моя дружина п омерла три роки тому. Ми прожили разом 42 роки і виховали, як мені раніше здавалось, трьох прекрасних дітей. Зараз я живу один і рахую кожну копійку.
Це не новина, що пенсії у нас мізерні, я старюсь економити, але інколи навіть не маю можливості купити необхідні ліки чи нову пару взуття.
Мої діти, звісно, знають про це, але роблять вигляд ніби не можуть нічим допомогти. Одного разу спробував попросити зробити ремонт на кухні, бо вона вже вся вкрилась тріщинами, але всі як один проігнорували моє зауваження, хоч квартира дістанеться їм після того, як мене не стане . Старша донька взагалі заявила, що знаходиться у скрутному становищі зараз. Це звісно ж брехня, бо звідки тоді кошти на щорічні поїздки закордон. У кожного є машини і не просто звичайні, а нові іномарки, які потребують більше вкладень, ніж попросив би я, якби наважився.
Молодший син узагалі не шкодує грошей на свою молоду дружину. Щомісяця купує їй дорогий одяг та водить до ресторанів. Внучку мою теж балують. Перший телефон у неї з’явився у 5 років. Вже навіть моя сусідка, якій постійно допомагають діти і внуки, почала запитувати мене, де ж мої діти, і чому так рідко навідуються. Раніше я часто кликав їх з чоловіком у гості, а тепер соромлюсь, що вони помітять як бідно я живу.
Інколи я згадую себе у 30 років. Та я кожну зайву купюру відкладав на допомогу батькам. Прагнув віддати їм хоча б долю того, що вони вклали в мене. Приїжджав щотижня, привозив продукти, одяг, старався водити в театр чи в кіно, а коли вони зовсім постаріли, то забрав їх до себе, щоб дожили віку в любові і турботі. Мабуть, вони виховали мене краще, ніж я зміг виховати своїх дітей.
Не знаю як можна прожити зараз без допомоги дітей. Розпорядитись пенсією у мене ніяк не виходить, хоч я й економлю як можу. Коли ще жила моя дружина ми довго відкладали кошти, щоб поставити дітей на ноги. Нам здавалось, що вони цього більше потребують. Здається, ми забули навчити їх вдячності за це.
