Я вчителька, працюю в школі вже давно. За роки вчителювання у мене було багато обдарованих учнів, бували й кумедні випадки. Ось декілька років тому був у мене в класі хлопчик Миколка.
Я саме вела 1-А клас. Ось одного дня підійшов до мене Миколка на перерві, і сказав, що він найрозумніший у класі. Він розказував про моря та океани, материки, різні країни, про надзвичайних тварин, пори року, а в кінці розказав всю табличку множення. Я дуже здивувалася. Ось справді молодець, бо деякі з його однолітків ще добре рахувати не вміють.
Можливо, справді у мене в класі є геній? Уявіть, як це престижно! Можливо вундеркінд росте? Потрібно до директора відвести його, щоб не пропустити приховані таланти.
Наступного дня ми пішли з Миколкою до директора, аби розказати про таланти хлопця. Показати вміння та навички. Петро Степанович, наш директор, хоч суворий вигляд має, але ключик до серця Миколки знайшов.
Миколка розповів всю табличку множення без помилок. Директор був приємно вражений.
Він розказував цікавинки з природи та історії, співав англійські пісні, навіть гумореску нам розказав:
Верещить, мабуть, з годину мале дівча Рая, чого плачеш так, дитино?-у неї питають.
Так, сказала мама тату, що він є горила, тоді тато став кричати, що мама кобила.
Ну не слід так сльози лити, ви ж одна сім’я.
Еге ж , страшно й уявити, хто тоді в них!
Тоді Петро Степанович почав задавати Миколці хитромудрі запитання. Ось одне з них:
«Орган, в якого немає кісток, є м’язи та багато вен, пульсує та відповідає за любов – це?».
Я почервоніла та здивовано дивилася на директора, а хлопчик подумав та сказав: «Серце!». Ну просто геніально! Після бесіди у директора ми внесли Миколку у списки обдарованих дітей, хлопчик закінчив школу із золотою медаллю, а зараз навчається закордоном.
