Те, чого в мене ніколи в житті не було – це мама.
Я дитина своїх баби і діда. Скільки себе пам’ятаю, то зі мною завжди ці двоє срібноволосі няньчилися. Вони були зі мною з перших моїх днів.
Першим моїм крокам раділи бабуся і дідусь, похід до садка, школи, отримання диплома – ці всі моменти ми ділили разом.
Вони в мене і не старі. Між нами рівно по тридцять п’ять років різниці. Тому я з впевненістю можу себе вважати їхнім сином. Таким трішки пізнім, але цілком реальним.
Свою дочку вони й знати не хочуть. Моя біологічна мати завагітніла мною в десятому класі. Від кого – не зізнавалася. Але дід зумів дізнатися, що від чоловіка набагато старшого за неї. Коли вона мене народила, то спочатку ніби була щаслива, але після кількох недоспаних ночей перестала на мене і увагу звертати.
А потім і взагалі настільки мене не злюбила, що віднесла і поставила біля смітників. Добре, що баба поверталася з роботи і почула мій плач. Того дня баба з дідом виставили мою маму прямо на вулицю. Босоніж. Хоч була зима.
Дід в мене строгий. Він сказав, що якщо його донька могла викинути власну беззахисну дитину на смітник, то і він може свою виставити на вулицю.
Після цього баба з дідом виховували мене самі. Вони замінили мені всіх на світі. І знаєте, я отримав ласки, любові і тепла набагато більше, ніж інші діти, у яких є повноцінні батьки.
Коли баба з дідом пішли у краще життя – вони переписали на мене все своє нажите майно. Це квартира і дача. А ще старенькі жигулі.
Я в той час вже мав і власну сім’ю, але ми продовжували жити всі разом. Не міг я покинути тих, хто мені не дав померти. Тому й доглядав за ними до їхнього останнього подиху.
Одного дня я отримав судову повістку. Виявляється, знайшлася моя біологічна мати. Та ще й з претензіями. Вона вимагала, щоб суд їй повернув бабині і дідові маєтки. Так як вона їхня єдина дочка і це все, на її думку, повинно належати саме їй.
А мене вона охрестила самозванцем і взагалі чужою людиною, яка підманула двох пенсіонерів. Дивно, правда. Я очікував зовсім іншої зустрічі із тією, яка мене народила.
Суд таки визнав, що все я отримав законним шляхом, ще баба з дідом переписали на мене ці речі під час свого життя. Тому у мами й не було шансів на що не будь.
Після останнього судового засідання, моя семирічна дочка голосно запитала:
– Невже ти зовсім не любиш мого татка? Ти ж моя бабуся!
Вона лише призирливо глянула на нас і відповіла:
– Він небажана дитина і взагалі помилка моїх юних літ!
До слова, моя біологічна мати зовсім сама. Чоловіка вона так і не знайшла і більше дітей не народила.
