Я вийшла заміж ще у дев’ятнадцять. Мій наречений був старший за мене на вісім років. На той момент він вже вивчився та мав хорошу роботу, на яку влаштувався завдяки зв’язкам батька. Мої свекри, в якості весільного подарунка, вручили нам ключі від квартири, за яку вже зробили перший внесок.
Коли ми познайомились з Олегом, я ще навчалась в інституті та жила в гуртожитку. Усі мої рідні мешкають в селі. Я не із заможної сім’ї, тому фінансової підтримки від батьків не чекала, намагалась заробляти сама. Писала курсові, знаходила інші підробітки.
Перше наше знайомство відбулося завдяки одній із соцмереж. Олег написав першим, я відповіла й ми почали листуватись. Згодом він запросив мене на побачення. Після цього наші стосунки почали розвиватись доволі швидко. За місяць він вже запропонував переїхати до нього. Ми почали жити разом, а через два місяці я дізналась, що вагітна. Олег одразу запропонував мені вийти за нього заміж. Через брак коштів, ми не робили великого весілля, обійшлись розписом та святкуванням у колі рідних. І навіть за такий, доволі скромний бенкет, заплати батьки Олега.
З часом я почала замислюватись над тим, як це виглядає зі сторони. І дійшла висновку, що моє становище бажає кращого.
Свекруха мене не ображала. Ставилась, як до доньки. Я навіть почала називати її мамою. Вона дуже допомагала нашій молодій сім’ї. Часто передавала якісь продукти, навіть одяг і зимове взуття мені купувала. Потім у мене народилась донька.
Коли Марійці виповнилось три роки, я вирішила влаштувати для донечки справжнє дитяче свято. Забронювала місце у кафе, замовила красивий торт з улюбленими героями з мультиків, навіть фотографа найняла, щоб були світлини на пам’ять про цей чудовий день. Привітати маленьку іменинницю прийшло багато родичів та друзів. Звісно, що обійшлося це все не дешево.
Прийшла й моя свекруха. Щойно вона переступила поріг та роззирнулась по сторонах, я помітила, що вона чимось не задоволена. Та свято було в розпалі і я не стала з’ясовувати, у чому справа. Але приховувати своє невдоволення матір Олега не збиралась. Коли з’явилась вільна хвилинка і ми опинились наодинці, то запитала, чому в неї такий поганий настрій. Я не очікувала, що почую таке від людини, яку ще недавно називала мамою.
” Мій син важко працює, аби забезпечити тебе з донькою усім необхідним. А ти витрачаєш його гроші на свої забаганки. Хоча б дбала про чоловіка, як належне. А то ходить кілька днів у одній і тій самі сорочці, ще й попрасованій погано. Майже кожного вечора, дорогою додому, заходить до мене, щоб поїсти, бо знає, що дружина нічого не приготувала. То часу на те, щоб попіклуватись про чоловіка у тебе немає, а гроші його витрачаєш залюбки. Але погляньмо правді у вічі, ти ж безприданниця, ще маєш дякувати, що ми тебе узагалі у свою родину прийняли.”,- різко промовила свекруха.
Трохи охолонувши та обдумавши сказане, свекруха прийшла просити вибачення. Вона перепросила і ми помирились, хоча на душі в мене залишився гіркий осад. А гіркоти додавав той факт, що у її жорстоких словах була значна частка істини. Квартиру нам подарували батьки Олега, він досі власними силами гасить решту суми за неї. Я ніде не працюю, навіть диплома про вищу освіту не маю. Мені було соромно та прикро за себе, за те, що я нічого так і не досягла у цьому житті, крім того, що стала матір’ю. Ночами плакала в подушку, аби ніхто не бачив та не ставив зайвих питань. Але зрештою, взяла усю волю в кулак і вирішила, що більше так жити не хочу. Я поновилась в інституті, влаштувалась на роботу. Я нарешті відчула себе повноцінною особистістю. Розмова зі свекрухою дала мені поштовх, за це я їй вдячна, але називати мамою, більше язик не повертається.
