Вчора вийшла на балкон попити кави. Він розташований на тій стороні будинку, що виходить на внутрішній двір. Там стоїть невелика бесідка, де щодня влаштовують посиденьки пенсіонери й пліткують про все на світі. Задля розваги, я іноді люблю послухати їх експертні думки з приводу, економіки, соціального життя та решти важливих, гострих питань, що стосуються нашого суспільства. Вони у всьому профі.
Цього разу на порядок денний винесене питання підвищення пенсії аж на цілу гривню. Старі люди бідкались, що це відверте знущання і з того перерахунку їм толку ніякого. ” Спробуй проживи на таку пенсію. Хай би самі депутати спробували вижити на той мізер, який ми отримуємо”.
Але тут слово взяла поважна стара жіночка, що мешкає у сусідній квартирі. Я з нею знайома й дещо знаю про її життя. У минулому вона працювала у прокуратурі й ніколи не бідувала.
“Той мізер, як ви кажете, отримують лише нероби та ледарі, які в житті нічого не досягли. Вони найбільше й скаржаться. А я не жаліюсь, мене все влаштовує”.
Звісно ж влаштовує. Я то знаю, що жила вона не одну зарплату. Носили їй у конвертах так звані символи вдячності не один раз. Але вона твердо переконана, що отримує свою підвищену пенсію, бо тяжко працювала, як ніхто. Мені аж гидко це слухати. Відразу згадую своїх батьків, які віддавали усе здоров’я на заводі, працювали на виснаження, а отримують мінімалку.
