Декілька років тому, коли я ще працювала помічником директора у одній престижній фірмі, познайомилась із хлопцем. Він не був дуже привабливим. Трохи нижчий за мене, та й впевненістю не відзначався. Працював у нас охоронцем, часто залишався на ніч. У нього в маленькій кімнаті завжди пахло дешевою кавою і пампушками. Одного ранку зайшла до нього за ключами, от він і запропонував мені посидіти з ним. Простий був хлопчина.
Я випила з ним чаю, з’їла, на диво, смачні пампушки. Кімната дуже маленька, лише одне мініатюрне віконце і старий стіл із двома кріслами. Якогось розговорилась, згадала про те, що моя мама завжди на Різдво готувала такі пампушки і ховала у один з них часник. Кому траплявся такий пампух, мав бути щасливим увесь рік. У інші пори року пампухи ми не готували, якось не доводилось, хоч я і просила. Я вже виросла, а таких смачних жодного разу не виходило. Тому на Різдво я зазвичай у мами.
Ось так я поговорила ні про що і пішла працювати. Через декілька днів знову забігла, була голодна, а часу збігати в кафе пообідати не було, мала важливу зустріч. Він і пампухами нагодував і свою парасолю віддав, бо на небі збирались грозові хмари. Я подякувала, і розповіла, що не ношу парасолі навіть у дощові дні.
Так траплялось ще декілька разів. Я приходила, а він одразу ставив чайник, заварював дешеву каву, а вона смакувала так, як ніде інше. Я розповідала йому про дитинство. Про те як батько із сім’ї пішов, про те як сестра одружилась і перестала зі мною спілкуватись і про те, що мрію звільнитись і відкрити власну маленьку кав’ярню. Хлопець цей, а його Артемом звали, все уважно слухав, ніколи не перебивав, лише часом загадково посміхався чи навпаки засмучувався моїми проблемами. Згодом я почала приходити частіше. Приносила різні солодощі, щоб спробував, відібрав ті, які колись будуть у моїй кав’ярні. Одного разу прийшла, а його немає. Засмутилась, а він в цей час до іншого магазину за пампушками бігав, бо моїх улюблених ніде не було.
А я все говорила. Про життя, про мрії, про страхи. Про те, що не можу вибрати якого кота завести, чи яким кольором слід пофарбувати стіни у вітальні. Багато говорила, а потім ми одружились. Не знаю, коли саме закохалась, проте і не могло статись інакше. Закохалась в теплі очі і добре серце. Тепер завжди разом. І пампушки їмо тепер у власній кав’ярні.
Мабуть, шлях до мого серця лежав через пампушки. Або через кохання. Чи, можливо мої постійні історії зіграли свою роль. Або Артемове дивовижне вміння слухати. Люблю я поговорити, а мене все життя намагались закрити. Отака от історія кохання вийшла. Про дешеву каву і запашні пампухи. І про те, що не важливо, яка у тебе посада, чи якого ти росту, головне знайти свою людину. З якою і поговорити можна, і помовчати. Головне бути щирим і відкритим на людей, тоді вони до тебе потягнуться. А я свої історії скоро розкажу нашій з Артемом дитині. Навчу її ділитись життям, а Артем навчить її слухати. А вона навчить своїх дітей.
Артем все ще рідко говорить. Зате співати любить. Ми часом сядемо двоє біля вікна і співаємо. Не знаю, чи подобається наше заняття сусідам, але це й не важливо. Важливий лише він і свіжі пампухи на столі.
