Надя була не простою дитиною, а як закінчила школу – то батьки взагалі хвилювалися чи вийде із неї щось путнє. Мабуть, не вийшло – такими були думки мами, коли дочка провела в обіймах з унітазом кілька днів.
Батько у Наді був воєнний. Коли він дізнався, що дочка вагітна – сказав їй хай вирішує – аборт або життя на вулиці.
Надя не була поганою дитиною. Просто вона не любила піддаватися і таким чином висловлювала свій опір. Дитину вбивати вона не хотіла. Спочатку збрехала батькові, щоб пожити вдома ще трішки.
А за місяць дізналася що її коханий, від якого вона й була вагітна – загинув в автомобільній аварії. Для неї це був просто жах.
Тоді вона вийшла з дому і довго йшла дорогою. Куди? Та нікуди. Просто наперед себе. Дійшла вона так до мосту. Вилізла на огородження, сіла на нього і дивилася вниз.
Надя не мала ні найменшого поняття як їй жити далі. Раптом зупинилася якась машина позаду неї. І включила дальнє світло.
Було чутно, як різко запищали гальма і як дверцятка авто голосно грюкнули. Але Надя навіть не думала обертатися. Вона й не поворухнулася.
З машини вийшов гарний молодий хлопець і дьорнув Надю за руку. Та так сильно він її смикнув, що вона перекинулася назад, хлопець лиш встиг її спіймати.
Вона підвела голову і побачила свого знайомого. Це був Міша, друг її коханого, за яким вона так тужила. З яким колись будували мрії, що він ось-ось вигадає як їм жити далі. І наважиться сказати своїм батькам про Надю і дитя…
Та – не судилося… А можливо, просто не в цьому житті.
Міша впізнав у сумній заплаканій і блідій, як стіна дівчині – Надію. Він запитав її для чого ж вона вирішила на мості сидіти. Що життя не закінчується. Вона молода і обов’язково ще когось покохає в майбутньому. Які її роки.
Вона мовчала, час від часу кліпаючи, і зжимала нижню губу. Тоді ледь тихо сказала:
– Міша, моє життя також не має сенсу. Я – вагітна. Толя – загинув. Батько вимагає аборт. Або виганяє з дому. Який мені сенс так жити далі? Лиш, щоб існувати?
Міша не очікував такої сповіді і правди. Він не знав, як йому підбадьорити дівчину. Просто насилу запихнув її до свого автомобіля і заблокував двері, щоб вона був-ва не вискочила на швидкості.
Хлопець не знав куди йому відвезти Надію, але дивним чином вони опинилися під будинком їхнього Толі. Якраз в цей момент попри авто пройшла жінка. Зігнута та вся в чорному. Та й не лише в чорному одязі, але й обличчя її було темним від туги.
Жінка поверталася з аптеки. Купила собі і заспокійливе і снодійне. Це була мама Толіка. Толя був її єдиним сином і однією рідною людиною на цілому світі. З його татом вони розлучилися ще в молодості.
Міша відчинив авто і гукнув жінку. Сам від себе не чекаючи він видів:
– Доброго вечора, Лідія Степанівна. У мене в машині сидить Надя, вона вагітна від Толі. Батьки її змушують на гріх.
І знаєте, цих кількох слів було достатньо.
Лідія Степанівна наче ожила з народженням онука, якого також назвали Толею. Вона забрала Надію до себе і допомагала їй з малюком. Це ж яке чудо трапилося того дня. У жінки відібрали одну дитину, щоб подарувати іншу.
