Ця жінка була у лікарні вже пів року. Ніхто не знав чим вона хворіє, але їх не кращало. До неї приходили рідні і друзі, приносили фрукти і квіти, бажають швидшого оздоровлення. Вона дякувала, але з кожним днем марніла.
Ніхто не знав чим їй зарадити. Здавалось, що їй не стане краще.
З часом, сусідка по палаті стала помічати, що кожного вечора жінка стає більше рухливою, часто підходить до вікна і переглядає щось у телефоні. Здається, ніби вона на когось чекає. Довго чекає, а потім просто розчаровано повертається до ліжка. У неї завжди є свіжі квіти, їй не бракує соковитих фруктів. Та й купка листівок лежить на тумбочці.
Потім дізналась. Одного разу прийшов її чоловік і розповів, що їхній син пішов з дому після однієї сварки і так і не повернувся. Вона дуже хвилювалась і зрештою захворіла. Мабуть на сина вона і чекає. Досі вірить, що він повернеться.
Жінка вирішила розповісти лікареві про те, що дізналась. Вони разом переглянули її сторінку у у соціальній мережі. Безліч сумних дописів, про жаль і про біль. Багато хто залишав коментарі, але не син. Хоч вона й писала саме для нього. І фото старі викладала, так ніби просила його повернутись, пробачити і навідатись.
Але від сина не було жодної звістки. Він жодного разу не прийшов, навіть не подзвонив, не поцікавився як вона. І одного вечора, жінка відвернулась від вікна, лягла у ліжко і більше не прокинулась. Хоч хвороба і не була смертельна і ліки були дієві. Але інколи жоден лікар не допоможе, якщо пацієнт не хоче стати здоровим.
Часто трапляється таке, що проблема не у нашому організмі, а у нашій голові. Сум зжирає нас більше, ніж будь-який вірус. І у такі моменти потрібно навчитись пробачати і відпускати. Тоді можливо з’являться нові цілі і мрії. Можливо тоді знову захочеться жити і хвороба відступить сама собою.
Бо той хто потрібен, може і не прийти. Бо не захоче пробачити. І тоді залишиться просто лягти на ліжко і більше не прокидатись. Потрапити у світ де не має очікувань. Де не має образ і часу. Де тільки любов і радість.
