Ми з дружиною ще замолоду переїхали до міста. Мріяли придбати велику двокімнатну квартиру важко та довго працювали для здійснення цієї мрії. Після того, як придбали власне житло, почали думати про поповнення у сім’ї. Через рік у нас народилась наша донечка Оксана.
Час минув швидко. Ось вона вже доросла, вийшла заміж та має власну сім’ю. Ми з дружиною порадились і вирішили залишити нашу двокімнатну квартиру місті Оксані та її чоловіку, а самим перебратись у село до моєї матері. Мені не дуже подобається наш зять, але це вибір Оксани — їй з ним жити, тому свою думку тримаю при собі. Офіційно оформляти квартиру на молоде подружжя ми не поспішаємо, хай так поживуть, а там побачимо.
З того часу минуло вже вісім років. Оксана навідується до нас лише два рази на рік: на Різдво та на Пасху. Приїжджає з чоловіком на один день і не більше. А до себе вони нас не запрошують.
Ми з дружиною вже не молоді. А моя матір геть вже стара. Обробляємо город, хоч з кожним роком це стає все важче. Допомоги від доньки й зятем не дочекаєшся. Одного разу попросили приїхати, картоплю посадити, то вони знайшли відмовку, що з друзями у кафе домовились у цей день зустрітись. Зате овочі постійно просять передавати. Нам це набридло. Або хай приїжджають допомагати обробляти город, або будемо саджати та сіяти лише для себе.
