Два роки тому проїжджав повз автобусну зупинку. Зупинився біля невеличкого цілодобового кіоску, щоб сиraрет купити, бо вже не міг терпіти. Ніч була темна, година 2 ночі, то я досі не розумію, як я у тій тьмі зміг ще побачити дідуся старого. Не на жарт злякався, що хтось посеред ночі тут сидить, підійшов до нього, а вигляд у нього дуже хвopoбливий.
– Ви чому тут сидите? Все у вас добре? – запитав я.
– Ось, серце прихопило, добрі люди швидку допомогу викликали, то тепер чекаю її.
Мене це якось здивувало, і я повернувся у кіоск.
– Ви не знаєте скільки тут цей дідусь сидить?
– Та десь з сьомої вечора.
Який же жах. На вигляд, тому дідусеві років сімдесят, мабуть, і голодне дитинство бачив, і важку роботу, щоб ми зараз добре жили, а тут таке… Нічого не лишилось, швиденько помістив його у свою машину й поїхав з ним до найближчої лікарні.
З самого в’їзду почалися у нас проблеми. Охоронець казав, що далі пішки потрібно йти, а я ж то знаю, що вони центральний вхід запирають, а до бокового йти ще хвилин 10. Не по-людськи, послав я цього охоронця якнайдалі й таки поїхав машиною. А хіба ж це не чесно? Швидкій допомозі можна машинами їхати, а звичайним людям з хворими ні?
Зустріли нас не дуже приязно. Черговий лікар, схоже, хотів попліткувати з медсестрою, а тут ми з дідусем, зовсім недоречно.
– Ось зустрів дідуся на автобусній зупинці. Серце прихопило, йому люди швидку викликали, то вона не доїхала, от і довелось самому везти.
– Молодий чоловіче, у нас всього дві швидкі. Одна поламана, а інша на аварії ще з 6 вечора.
– Ну, я ж нічого не кажу, привіз його сам, мені головне, щоб ви йому допомогли.
– Не можемо, поки ви нам всі необхідні документи не дасте.
– Так не має у мене нічого, я ж його вперше у житті сьогодні зустрів.
Далі черговий лікар ще довго мені розпинався про те, що їм потрібно, щоб почати лікувати, мої нерви поступово почали здавати, і я почав їм висловлювати, що вони перш за все повинні людей рятувати, а тоді вже документи перевіряти. Тут вже й медсестра увімкнулася до розмови, так нахабно почала мені говорити про те, що без документів вони нічого не повинні робити, можуть покласти його на каталку у коридорі й на тому все буде. Скажу чесно, що стримувався з останніх сил, щоб не вдарити її.
На щастя, був у діда з собою якийсь старий документ, але там ні адреси, нічого, тому все своє називав, щоб уже швидше допомогли йому, бо він уже ледь язиком вертів. Оформили йому все потрібне і повезли його лікарі здавати якісь там аналізи, а мені сказали чекати.
Я вже й нікуди не поспішав, сів і читав книжку. Не можу сказати, скільки часу минуло, але переді мною знову з’явилась та медсестра з цілим списком того, що потрібно купити. Мене це дещо здивувало, але вирішив, що вже буду допомагати дідусеві, раз почав. Поїхав у супермаркет, купив там все чого просили від бритви до домашніх капців, а потім в аптеку за всім тим списком, що написали. Витратив я тоді не мало. Приніс усе йому в палату, а він й не спить, став трохи бадьорішим, попросив мене, щоб я до нього додому поїхав, бо там його рідні, мабуть, вже ціле місто перевертають у його пошуках.
Я спочатку думав, що не поїду, бо надто вже втомився, а потім зрозумів, що їхати потрібно, бо й дійсно, мабуть, хвилюються. Приїхав я до них, а у них там дійсно вся квартира на вухах стоїть. Вони все видзвонюють, хтось машиною їздить. Швидко я знайшов його дружину й доньку з онукою, пояснив їм все. Вони вже й гроші мені почали сунути, а я відмовлявся. Бабуся втихомирилась і лягла спати, а її донька, ще та красуня, мене погодувала і сказала, щоб залишився, вже завтра зранку поїду.
Я не став сперечатися, був надто втомленим, от і залишився. Тепер ми з його донькою вже три роки разом живемо…
