Було свято. Ганна приїхала з села до дітей. Купила внуку великий кульок гостинців. Йому виповнюється сім років. Меншій дитині, коханій внучці, скоро буде чотири. Внук перейшов до другого класу. Він постійно демонстрував бабусі свої успіхи в навчанні.
Приїхала Надія, мама невістки. Вона одразу перейшла до головного.
- Хто з малечею посидить?
- А навіщо? – Здивувалася Ганна.
- Світлана має вийти на роботу. Вона влаштувалася флористом в чудовий квітковий магазин. Тільки от, немає кому з дітьми посидіти.
- То я можу. – Одразу сказала Ганна.
- Я ще подумаю… – Світлана підняла очі на стелю. – Не знаю, кого обрати? Ви, Ганно Сергіївно, любляча та уважна бабуся, але в мами є педагогічна освіта. – Світлана закусила губу від нерішучості. – Я ще подумаю. Ви не заперечуєте?
Дві бабусі в унісон кивнули. Звісно, вони не заперечують, але кожна бабуся подумки загадала бажання, щоб обрали саме її.
Через тиждень, Світлана подзвонила до Ганни.
- Ви зможете приїхати завтра?
- Так. Звісно!
Ганна з’явилася надзвичайно швидко. Приїхала з самого ранку. В 6:40 вже стояла під дверима синової квартири. Їй відчинила невістка. Вона допомогла зняти куртку, нагодувала, напоїла чаєм. Кімнату виділили окрему. Велику та світлу. В дітей була своя програма. Вони все робили по графіку. Невістка наполягала на чіткому слідуванню всіх її інструкцій.
Старенька кивала, аж шия почала боліти. Вона була натхненою та готовою до плідної виховної праці. Тиждень пройшов непомітно. Стільки хлопотів навалилося, але Ганні це подобалося. Вона зовсім здичавіла в тому селі, а тут море спілкування.
На один день Ганна вирвалася додому. Треба було залишити сусідці грошей на корм для песика. Вона обіцяла годувати тварину, але ж не за свій рахунок. Волею долі, Ганна затрималася. Випав страшенний сніг. Автобуси відмінили, зв’язок ловив погано. Жінка вирішила почекати, коли погода заспокоїться.
На четвертий день, снігопад припинився. До часу дня розчистили дороги, а ввечері мав прийти перший автобус. Зв’язку досі не було, але то не страшно. Виїде в місто і подзвонить дітям. На половині дорозі, Ганні зателефонував син.
- Мамо, поверни негайно коштовності!
Ганна отетеріла. Вона нічого не зрозуміла. Син вперше кричав на неї.
- Що? Сину, я не розумію про що ти говориш?
- Ага. Звісно. Не бреши мені! Ти забрала коштовності Світлани чотири дні назад і втекла! Покинула дітей самих в квартирі! Як ти могла, мамо?! Ми тобі вірили!
- Я нічого не брала! Клянуся тобі. Я поїхала в село. Треба було дати сусідці грошей, щоб вона собаку мала за що годувати.
- Гарна легенда! Шкода, що я тобі не вірю! Світлана мені все розповіла! Ти, з самого ранку, обчистила її шкатулку. Вкрала всі дорогоцінності і втекла! Всі ці дні ти мовчала, слухавку не брала. Твій телефон був вимкнений. Мамо, останній раз кажу, поверти коштовності і ми не підемо до поліції.
Ганна мовчала. Вона знала, що нічого не брала. Її тільки що назвали крадійкою. Не аби хто, а власний син.
- Завтра принеси коштовності в кафе «Мілана». В десять ранку. Все. До побачення. – Очі Ганни налилися слізьми. – А, ні. Не все. Більше нам твої послуги не потрібні. Тепер Надія буде сидіти з нашими дітьми.
Ганна вийшла на половині дороги. Вона просиділа дві години в кафе на заправці. За нею приїхав односельчанин. Жінка не могла заспокоїтися. Вона нічого не розуміла. Її в чомусь звинуватили, обізвали всякими словами, ще й погрожували!
Син подзвонив знову в час дня.
- Дякую, що принесла коштовності. Світлана сказала, що ти кинула їх їй в обличчя. Я був про тебе кращої думки.
- Сину, мене навіть в місті не було! Та й як я могла повернути те, чого не брала?
- Ти все ще брешеш? Я все зрозумів. Ти хочеш нас розлучити! Знаєш що, мамо, ми більше не будемо спілкуватися. Віднині я живу своїм життям, а ти – своїм.
Тепер Ганні стало вкрай зле. Приходила Тамара Федотівна. Вона працювала в їхній амбулаторії. Ганні дали гору таблеток, поставили якийсь укол і наполягли на ліжковому режимі. Біля Ганни сиділа подруга, яка підтримувала її в усі складні часи її життя.
- Голубко, може вона одразу хотіла свою маму до себе забрати, але не змогла тобі по-людськи відмовити?
- Навіщо таке робити? Вона ж звинуватила мене в крадіжці. Точніше, накрутила мого сина. – Плачучи казала Ганна. – Розіграла той спектакль з коштовностями. Навіщо, Оль? Що я їй зробила?
В Олени серце б0лiл0, коли вона бачила сльози своєї подруги. Ну, як так можна?! Не хотіла та Світланка бачити Ганну в себе, то могла так і сказати! Ганна жінка розумна, чуйна. Вона б все зрозуміла! Образи взагалі не вміє в душі тримати. Одразу все пробачає, окрім, звинувачення в крадіжці.
- До дідька їх! Він ще зрозуміє, з якою мегерою живе, але буде пізно!
- Сумніваюся, рибо моя. Як же сильно я в цьому сумніваюся. – Сумно, заключила Ганна.
