Марина була вродливою дівчиною. Як тільки їй виповнилось дев’ятнадцять, став до неї залицятися її сусід Дмитро. Він був симпатичним, працьовитим та привітним, тому коли чоловік покликав її заміж — погодилась.
Через рік у них народилась донечка, яку назвали Уляною. Дівчинка зростала допитливою та здібною. Марина її обожнювала, а от батько ставився суворо. А все через те, що мріяв про сина.
Коли жінка завагітніла вдруге, Дмитро неабияк зрадів. Він сподівався, що цього разу точно народиться хлопчик. Але його надіям не судилось справдитись — на світ з’явилася друга дівчинка. Доньку назвали Зоряна.
Чоловік абсолютно не відчував радості від батьківства. Одного дня він просто зібрав речі та пішов геть, у всьому звинувативши Марину. Що це її провина, бо не народила йому бажаного сина.
На аліменти вирішила не подавати, бо залишилась жити в будинку чоловіка. А він покинувши її з дітьми, переїхав. Інколи допомагав матеріально, але дуже рідко.
Жилося самотній матері непросто. Грошей постійно не вистачало, а вона намагалась дати донечка усе необхідне. Про власні потреби абсолютно не дбала. Від важкої праці занедужала по жіночому. Вирішила не затягувати з лікуванням та звернулась до нового гінеколога, який перевівся до них з міста. Всі його хвалили, як хорошого спеціаліста.
Саме таких обставин відбулося перше знайомство Марини з Тарасом. Він прописав їй лікування, виявляється нічого серйозного там не було. Проте, згодом зізнався, що навмисне тягнув час, аби частіше бачитися з нею. Марина була просто вражена, коли молодий, красивий лікар зізнався їй у коханні. Вона і не сподівалась знайти гідного чоловіка, який приймає її з двома чужими дітьми.
Тарас став частим гостем у їхньому домі. Він ніколи не приходив з порожніми руками. Дівчаткам приносив солодощі та іграшки, а Марині регулярно дарував квіти та приємні дрібниці. Жінка зрозуміла, що Тарас їй теж не байдужий і запропонувала йому переїхати до них. Чоловік був не місцевим та власного житла тут не мав. Так вони стали жити разом.
Коли про це довідався колишній чоловік Дмитро, то одразу примчався, щоб поставити колишню дружину перед вибором: або вона вижене Тараса, або хай забирається з його дому. І до власних доньок йому байдуже, аби Марина щастя не знала. Жінка довго не вагалась, вона різко відповіла, що той може подивитись своєю хатою та пішла пакувати валізи.
Тарас спокійно допоміг перенести усі речі до машини й повів своїх дівчаток з цього похмурого дому. Жінка не знала куди вони їдуть, повністю довірилась коханому.
З’ясувалось, що він привіз їх до себе додому у батьківську хату. Там зараз мешкає його матір. Як тільки Марина почула про знайомство з майбутньою свекрухою, то ледве не запанікувала. Жінка не так боялась, як прийме її матір Тараса, як того, якою буде її реакція, коли побачить двох галасливих діток. “Нарешті мої онучки приїхали!”,- це перша фраза, яку промовила привітна бабуся при зустрічі. Марина була приємно здивована. Вона зразу порівняла її зі своєю колишньою свекрухою, рідною бабусею її доньок, до яких та завжди ставилась, як до чужих.
Марина з Тарасом змогли збудувати міцну щасливу сім’ю. Скоро у її донечок народиться братик або сестричка. Чоловік та його мама прийняли Уляну та Зоряну, як рідних. Жінка рада, що доля подарувала їй другий шанс на щастя.
