Зараз настали такі часи, що багато сімей живе в одній квартирі або будинку цілими поколіннями. Що ж поробиш? Доводиться терпіти.
Мене звати Олексій, мені 28 років. Поки неодружений. Живу з батьками у трьохкімнатній квартирі у Вінниці. В мене ще є старший брат Кирило. Вже одружений, має дружину Наталю та сина Матвійка, йому 9 місяців. Декілька місяців тому вони переїхали до нас в квартиру з Харкова. І стали жити у маленькій вільній кімнаті.
Одна кімната моя, друга батьків і третя брата з його дружиною. Загалом жилося нам непогано. Щонеділі ліпили вареники, пили чай на кухні. Нам було комфортно. Поки одного дня до мене в кімнату прийшла Наталя з Матвійком на руках і сказала:
Льоша, віддай нам свою кімнату, ти холостяк, а нам втрьох тісно? Будь ласка, ввійди в наше положення. Твоя кімната більша, нам тут буде краще. А в тій маленькій є балкон. І твоя кімната тепліша… Ні-ні…я своїм комфортом жертвувати не буду, навіть заради племінника. Соррі…,-сказав я.
Ну ще чого придумали? Наталя шастає на балкон по 100 разів на день. Вивішує дитяче прання. Кирило теж сидить на балконі, читає новини, курить і попиває каву. І ще… Я працюю дистанційно, тому прохідна кімната мені не варіант. І особисте життя теж не влаштуєш, дівчину не приведеш.
Ось я і відмовився. І став в орогом. Наталя перестала зі мною говорити. Кирило вітається “крізь зуби”. Батьки теж незадоволені. Мама сказала, що я “черствий”. От будуть у мене колись діти, тоді зрозумію.
От зараз сиджу і мучить мене совість через ту розмову. Можливо, і варто було пожертвувати своїм комфортом?
