Я ніколи не боялась брати на себе відповідальність за власне життя. Старанно працювала, аби самостійно себе забезпечувати й ні від кого не залежати. У тридцять років вже мала власну двокімнатну квартиру та автомобіль. Я росла без батьків, мене виховували бабуся з дідусем, тому на фінансову підтримку зі сторони надіятись було марно.
Коли у мене з’явились стосунки, я зізналась хлопцеві, що маю власне житло. Потім дуже про це пошкодувала.
Ще на початку стосунків, я не приховувала від нього свої принципи й відверто сказала, що за житло у парі повинен відповідати чоловік. Якщо ми плануємо мешкати разом, то я здаватиму свою квартиру в оренду, але жити будемо у нього. Він не заперечував і навіть почав відкладати гроші на власне житло.
Наші стосунки тривали вже майже рік, як одного дня, без попередження, він з’явився у мене на порозі з валізами. Сказав, що втратив роботу й тепер не має змоги винаймати квартиру. Просив дозволити пожити у мене кілька місяців. Але ж він має батьків, хай у батьківському домі поживе, доки не налагодить справи. Одним словом, я відмовилась. Не потрібен мені чоловік утриманець. Він звісно образився. Так і закінчились наші стосунки. Не велика втрата.
