Я не почувалась щасливою у власній сім’ї. З дитинства відчувала, що батьки не дуже мене люблять. Крім того, вони не планували моє народження. Зовсім інша справа з моєю старшою сестрою. І мама, й батько ставились до неї, мов до принцеси.
Я не розуміла, за що їй така шана. Іра не була зразком ідеальної доньки чи добропорядної дівчини. Вона була вередливою та неслухняною, як вдома, так і в школі. Успішність у навчанні теж бажала кращого. А ледве закінчивши школу, завагітніла від хлопця з паралельного класу. Навіть після цього всього, батьки знайшли їй виправдання.
Ставлення до мене завжди було кардинально іншим. Як, ви вже могли здогадатись, таких привілеїв як сестра, я ніколи не мала. Доношувала її старий одяг, їла те, від чого сестра відмовилась і взагалі відчувала себе зайвою у цій сім’ї. Нас з Ірою важко порівнювати, бо ми кардинально різні.
Я завжди вирізнялась спокійним, миролюбним характером, була слухняна та працьовита. За всі ці якості мене дуже любила бабуся — татова мама. А от мою матір та Іру вона незлюбила. Спершу намагалась виховувати старшу онуку, але це не дало ніяких результатів. Тому не стала більше витрачати на це час.
День, коли не стало моєї улюбленої бабусі — згадую, як найжахливіший у моєму житті. Ніяк не могла змиритися з втратою близької людини.
За кілька тижнів дізналась, що баба Люба лишила мені у спадок свою трикімнатну квартиру. На той час я вже була повнолітньою, тому батьки не мали ніякого права на це житло. Але я все одно боялась їх реакції на заповіт.
Проте, відступатись від свого навіть не думала. Це подарунок від єдиної людини в цій родині, яка мене по-справжньому любила. До того ж я була не самотня. У мене був хлопець, з якими планували одружитись. Не хотілось починати подружнє життя у гуртожитку, в який відправили мене батьки, щойно я вступила до університету.
Коли родичі дізнались, що бабусина квартира дісталась мені, то почалось те, чого я боялась найбільше. Вони не давали мені спокою, особливо матір. Телефонувала щодня, навіть чекала біля університету, аби вмовити продати отримане житло, гроші поділити між всіма членами сім’ї. Я ще ніколи не бачила її настільки агресивно налаштованою. Проте, я вже не та маленька дівчинка, яка у всьому слухалась батьків, часто у збиток собі. Я твердо вирішила, що нічого ділити не буду.
Коли матір прийшла до мене, щоб влаштувати чергові розбірки, я прямо сказала, що нічого у неї не вийде і скандалами вона нічого не досягне. Це рішення бабусі й ніхто не в праві його оскаржувати. За життя, моїм рідним було байдуже до старенької. Краще б вони, у свій час, за неї так переймались, як за її спадок. Думаю, зараз баба Люба не хотіла б ні одного з них бачити у своїй квартирі.
Я так і сказала матері. Вона намагалась ще якось мене образити, обзиваючи невдячною скнарою. Але, на пів слова, я зачинила двері перед самим її носом. Нарешті у мене з’явилось відчуття справжнього щастя, яке вони крали у мене все моє життя.
