Олена сиділа на кухні та рахувала гроші, які залишились до кінця місяця. Знову не вистачає, адже з’явились додаткові витрати – треба донечку до школи зібрати. Вона самотня матір, чоловік пішов, коли Насті виповнилось чотири роки. Обіцяв, що допомагатиме фінансово, але все це виявилось порожніми словами. Олена й не вимагає. Вона подолає всі труднощі сама. У них з донечкою цілковите взаєморозуміння. Цього разу вони домовились, що придбають лише шкільну форму, а в наступному місяці – канцелярію та все необхідне.
Коли пішли у магазин, то там зустріли багато матусь зі школярами, які так само прийшли за покупками до нового навчального року. Та увагу привернув один хлопчик, який галасував і вередував. Йому нічого не подобалось, перебирав речами, хоча на вигляд мав років дев’ять не більше. Олена з Настею аж забули, за чим прийшли, задивились на цього вередливого хлопчика. Його мамі було дуже незручно за поведінку сина. Але малому байдуже. Він не стримуючи емоцій обурювався, що рюкзак йому не підходить, бо в Юрка з їхнього класу такий самий, а він хоче такого, як ні в кого зі школи нема.
– Мамо, хочу ту машинку, такої точно в Тараса немає.
Мама, аби швидше припинити цей сором, взяла машинку й поклала до кошика. Вони пішли з магазину з цілою торбою всіляких ігор, а рюкзак так і не придбали.
– Матусю, я ніколи такою не буду. Мені навіть спостерігати за тим хлопчиком було соромно. Він поводився не красиво. Його мамі, мабуть, дуже неприємно.
Олена поглянула на свою донечку з неймовірною гордістю. Яка ж розумна у неї дитина – не по роках. Вони придбали шкільну форму та пішли додому. Наступного місяця підуть купувати інші речі.
