Анна довго вагалася, перш ніж наважитися залишити місто й перебратися в село. Їй було 38, дітей не мала, сім’ї теж. Іноді ночами думала: «А може, життя так і пройде у чотирьох стінах квартири?». Тому, коли нагодилася можливість купити невеличкий будинок із садом, вона зібрала речі й переїхала.
Будинок був старий, але затишний, із яблунями та бузком. Анна прибирала, підбілювала дерева, садила квіти й відчувала: тут вона нарешті може дихати на повні груди.
Одного дня, коли вона полола грядки, почула тихенький голосок за тином:
— Тітонько, можна яблуко?
Анна підняла голову — за парканом стояли дві дівчинки, років восьми й десяти. Обидві худенькі, в застарілому одязі, але з ясними очима.
— Заходьте через хвіртку, — усміхнулася Анна. — Зірвемо разом.
Вона пригостила їх яблуками й печивом. Дівчатка сором’язливо розповіли, що живуть із бабусею та дідусем на кінці вулиці. Бабуся вже ледве ходить, дідусь хворіє, тож вони допомагають, як можуть.
Відтоді дівчатка часто забігали в гості. Анна відчувала: їм потрібне тепло й увага, якої вдома бракує.
По сусідству з Анною жив Ігор — колишній вчитель фізики, років під п’ятдесят. Дружину втратив кілька років тому, дітей не мав, господарював сам. Він був мовчазний, трохи замкнутий, але завжди ввічливий.
Спершу Анна бачила його лише здалеку, коли він щось майстрував у дворі чи лагодив машину. Та з часом вони почали перекидатися кількома словами через паркан, а згодом Ігор допоміг полагодити дах у сараї.
— Самій буде важко, — сказав він. — Село без чоловічих рук — не село.
Анна подякувала, і відтоді вони стали справжніми сусідами.
Коли Анна вперше зайшла до хати дівчаток, серце її стислося: стара, похилена будівля, бабуся майже не встає, дідусь ледве пересувається. Анна купила ліків, привезла продуктів.
А потім почала приходити щодня. Ігор теж час від часу навідувався: то привезе дров, то віднесе воду.
— Ми з тобою, здається, обидва потрібні цим дітям, — якось сказав він Анні, коли вони разом поверталися з магазину.
Анна лише зітхнула: вона й сама це відчувала Коли бабуся п _омерла, дівчатка наче осиротіли вдруге. Дідусь ридав і повторював:
— Сам я їх не підніму…
Анна забрала дівчаток до себе на кілька днів, щоб вони трохи відійшли. Ігор приходив щовечора, допомагав по господарству, сидів із дітьми.
Минуло кілька місяців. Дівчатка майже оселилися в Анниному будинку, а дідусь часто ночував у Ігоря. Люди в селі гомоніли: «Он, нова сусідка з Ігорем хазяйнують, наче сім’я».
І одного вечора, коли дівчатка вже спали, Ігор сів поруч із Анною на ґанку й сказав:
— Ми з тобою стільки разів поруч були… Анно, я думаю, нам треба не просто допомагати дівчаткам. Нам треба зробити для них сім’ю. І для себе теж.
Він говорив спокійно, але очі світилися.
— Ти маєш на увазі…? — Анна навіть не закінчила.
— Одружитися, — відповів він прямо. — Усиновимо дівчаток. Я не молодий, але маю сили й серце для них. А ти… ти їхня мама вже зараз.
Анна мовчки обійняла його.
Через рік у їхньому домі пахло пирогами, лунав дитячий сміх і голоси. Дівчатка називали Ігоря татом, Анну — мамою.
А вечорами, коли вони залишалися удвох, Ігор жартома казав:
— От бачиш, ти приїхала в село за тишею й спокоєм. А отримала шум, гам і справжнє життя.
Анна усміхалася: саме цього їй і бракувало.
