Нещодавно у моєму житті склалась досить дивна і водночас курйозна ситуація.
Мені 33 роки, працюю за спеціальністю, викладаю французьку мову у школі. Вчителюю я не так давно, лише кілька років, бо до того мешкала у Німеччині. У деталі свого особистого життя колег не посвячую, оскільки вважаю, що такі теми варто лишати поза роботою.
Я взагалі не дуже люблю розповідати про себе щось зайве, є багато речей, про які не знає ніхто. Наприклад, нікому з нинішніх знайомих не відомо, що я маю молодшого брата. Він досить юний, недавно йому виповнилось дев’ятнадцять. Коли наші батьки вирішили розлучитись, Вадим був ще немовлям. Перед мною стояв непростий вибір, потрібно було вирішити з ким із батьків я залишаюсь. Та я його собі полегшила, сказала куди братик туди і я. Понад усе я люблю цього малого бешкетника. Ми з ним завжди були разом і ніколи не розлучались на тривалий час. Навіть коли він був ще немовлям, я виконувала роль няні: бавила його, одягала, готувала йому кашки. У нас дуже багато історій, які ми переживали пліч-о-пліч, попри те, що у нас досить велика різниця у віці. Він для мене найрідніша людина у світі.
Після розлучення батьків, ми з братом та мамою оселились у Франції у татових батьків – наших бабусі з дідусем. Нам вдалось зберегти хороші родинні відносини й вони з радістю прийняли нас у себе. Я залишила тут усе звичне життя й почала усе з чистого листа в чужій країні. У Франції я прожила майже десять років, а потім вирішила, що хочу пожити на Батьківщині. Рідні не стали мене відмовляти.
Так я стала шкільною вчителькою у рідному місті. Мені все подобається крім деяких нюансів. Зокрема, не влаштовує особливе ставлення через те, що я приїхала з іншої країни. Я взагалі ніколи не любила бути у центрі уваги, а тут постійно мене виділяють підкреслюючи, що я приїхала з самої Франції. А моя небагатослівність живить безліч пліток навколо моєї персони. Недавно трапилась така історія, яка привела мене в ступор і одночасно розсмішила.
Мій брат вирішив порадувати мене несподіваним приїздом. Ми не бачились майже три роки. Спілкуватись лише по відеозв’язку. Він, нікого не попередивши, приїхав в Україну, самостійно відшукав школу в якій я працюю та заявився туди зі словами: “Сюрприз!”. Шукаючи мене на коридорі, він розпитував, де знаходиться мій кабінет. Вадим знає українську мову, але розмовляє з явним французьким акцентом. А бачили б ви який він красунчик, як з глянцевої обкладинки.
Довго чекати не довелось, вже зранку всі вчителі перешіптувались у мене за спиною. З однією із вчительок я маю дружні стосунки, тому вирішила поцікавитись про що саме пліткують. Я дізналась, що до мене приїхав молодий коханець, якого я залишила у Франції. Та він так сумував, що покинув усе й приїхав по мене в Україну. Не стерпів розлуки..
Я дала змогу колегам позмагатись у своїх домислах, а по закінченню уроків розповіла все, як є. Що насправді, цей чарівний юнак мій рідний брат, за яким я дуже сумувала. Але серед колег були й ті, які не хотіли у це вірити. Та мені все одно, що вони про мене думають, головне, я побачила свого братика.
