Андрію скоро стукне сорок сім років. Здається, зовсім недавно він був молодим, сповненим енергії чоловіком. Але після важкої застуди, яка через ускладнення перейшла у пневмонію, усвідомив наскільки швидко плине час. На щастя хворобу вдалось подолати. А з того часу чоловік почав замислюватись над тим, що він по собі лишить на цьому світі. Два рази був одружений, так і не зміг збудувати тривалих міцних стосунків на все життя.
Перше кохання закрутило голову, коли хлопцю було лишень двадцять років. Пара близько року зустрічалась, а потім вирішили побратись. Згодом Марина завагітніла. Все було добре, аж раптом трапилось нещастя. На п’ятому місяці вагітності у жінки стався викидень. Марина дуже важко переживала втрату, у неї зник апетит і були явні признаки депресії. Проте Андрій, замість того, щоб підтримати кохану і пройти випробування долі разом, увімкнув режим байдужості. Він й справді не розумів, як це піклуватись про когось окрім себе.
Дружина не стала довго терпіти такого ставлення, тому згодом вони розлучились. На прощання вона сказала Андрію, що через його черстве серце він ніколи не матиме подружнього щастя. Чоловік тоді не звернув уваги на її слова. Але зараз він розуміє їх сенс.
Другий шлюб став ще коротшим, ніж перший. Не змогла нова дружина догодити Андрію. Тож ініціатором розриву, цього разу був саме чоловік. Своє чергове розлучення він не брав близько до серця, бо вважав, що у нього ще все попереду. Лише тридцять два недавно виповнилось. Буде ще знайде собі когось.
Хоча жінок у житті Андрія було чимало, але з жодною із них не зміг збудувати довготривалих стосунків. А коли захворів, то усвідомив наскільки він самотній. Ні дружини, ні дітей. Чим тішитись? Свободою, яка більше схожа на самотність? Тепер він вже не впевнений, що зустріне свою долю.
Після одужання чоловік став справжнім самітником. Нікуди не ходив, лише дім – робота. Якось вийшов до магазину, дивиться на зустріч йде жінка. Придивився уважніше, когось вона йому нагадує. Коли вони зустрілись поглядами, то зупинились:
– Привіт!,- лише тепер Андрій впізнав у випадковій прохожій свою першу дружину.
– Привіт! Прекрасно виглядаєш, ніби й не минуло стільки років.
– Так прекрасно, що зразу й не впізнав,- з іронічною посмішкою відповіла Марина.
– Просто не чекав тебе тут побачити.
– Я приїхала у справах. Батьківську квартиру продаю.
– Ходімо в кафе, побалакаємо.
Розмова затягнулась на кілька годин. Марина розповіла, що недавно втратила чоловіка. Жили добре, у мирі та злагоді. Має дорослих дітей, які вже встигли подарувати їй онуків. Часто навідуються до неї з дітками, лишають погостювати у бабусі. Тому сумувати немає коли.
Андрій все те слухав і розумів, що не має чим похвалитись у відповідь. І гірко на душі від усвідомлення, що це могли бути його дружина та діти, але він сам не вберіг власного щастя.
