Є у мене сусід. Зовсім старенький дідусь. Пам’ятаю, колись він був красивим та підтягнутим чоловіком, з двома дітьми та красунею дружиною. А зараз залишився зовсім один.
Ні, з дітьми його все гаразд, от тільки вони зовсім забули про свого батька.
Дружина його померла більше шести років тому. Спочатку син і дочка цікавилися стареньким батьком, а потім забули про його існування зовсім.
Добре, що сердешний все життя працював не покладаючи рук, щоб забезпечити своїх дітей. Він і оплатив їхнє навчання у найпрестижніших вишах у столиці, і квартири обом придбав там же, у столиці, ще й по машині їм подарував на весілля.
Так я розумію, якби вони були зовсім бідними. Але й бідні діти з шкіри лізуть, лиш би батькам допомогти. А тут обоє дітей цього мого старенького сусіда лікарі у найдорожчих приватних клініках Києва, то ж горя не знають.
А старенький дідусь ходить вулицю підмітати, щоб підзаробити на кусень хліба і на ліки. Влаштувався двірником у нашому районі. Мені аж серце рветься, коли він вже втомлений і знесилений продовжує вінником махати.
Я вирішила знайти його сина і дочку через соціальну мережу і написати їм. Знайшла я їх швидко, з першої спроби. Імена та прізвище мені були відомі. Та от що саме написати – я не знала.
Тоді я кілька ночей не могла очей зімкнути, все в голові обдумувала, яким же повинен бути текст мого повідомлення.
Та от, одного ранку, коли я відвела старшу дочку до садочка і поверталася додому – мене осяяло. Мій старенький сусід якраз замітав територію біля сусіднього будинку. Я витягла телефон і зазняла його на відео. Звичайно ж він цього не помітив.
Того ж дня я надіслала повідомлення і його сину і дочці. В повідомленні містилися це саме відео і наступний текст:
– «Це ваш батько!. Мені соромно, що в нього такі діти!».
Не знаю, чи вірно я вчинила тоді, чи ні. Повідомлення мої вони прочитали і жодного слова у відповідь не написали.
Але вже на найближчих вихідних я побачила з вікна, що під нашим будинком стоять дві новесенькі іномарки. Це були ті самі син і дочка.
Мабуть їм і справді стало соромно. Наступного дня я зустріла старенького у черзі в магазині за хлібом. Він був більш бадьорішим, ніж зазвичай. Сказав, що радий, що до нього приїхали діти і вони хочуть його забрати жити до себе.
Та й там він буде під наглядом. А що ж йому самому в такому віці робити тут.
А пізніше тихенько додав:
– «Спасибі!».
