Я вийшла заміж чотири роки тому. У нас із чоловіком була спільна мрія – придбати власне житло. Коштів на це не було, тому порадившись, вирішили поїхати на заробітки за кордон. Згідно з нашими розрахунками, власну оселю ми могли придбати вже за кілька років. Звісно, хто не знає, що таке заробляти гроші на чужині, вважає, що все дуже просто і вони там самі до рук пливуть. Але реальність не така казкова. Насправді, якщо хочеш мати достойну зарплатню за кордоном, доводиться важко працювати не покладаючи рук. Були моменти, коли хотілося кинути цю ідею, але тоді ми згадували заради чого це все і продовжували й ти до нашої мети.
І наші старання не були марними. Ми таки заробили на власну трикімнатну квартиру. Батьки чоловіка допомогли зробити косметичний ремонт та віддали деякі старі меблі. Ми були неймовірно щасливі, що нарешті маємо своє сімейне гніздечко, яке можна потрохи облаштовувати.
У той час коли ми з чоловіком важко працювали за кордоном, мій брат почав жити з жінкою. Великої любові там не було, але вони чекали на спільну дитину. От він і забрав її жити до наших батьків. Коли з’явився первісток, мешкали всі троє в одній кімнаті. Та не минуло й року, як вона знову завагітніла. На той час ми якраз повернулися з чоловіком з-за кордону та почали ремонт у квартирі. Якось у гості завітав брат і просто вразив мене своєю пропозицією.
Він цілком серйозно запропонував нам поступитися нашим житлом, та переїхати до батьків, бо їм з двома дітьми тісно у двокімнатній! Я була просто ошелешена таким нахабством і звісно ж відмовила. На що брат дуже обурився, ніби я йому щось винна.
Ми припинили будь-яке спілкування. Але найбільш образливо, що на його сторону стали наші батьки. Невже вони не розуміють, що це було б не справедливо?
