Я живу у цивільному шлюбі зі своєю коханою Світланою майже три роки. У нас прекрасні стосунки.
Обоє вже не юні – Світлані тридцять років, а мені тридцять два. Я втомився відповідати на нетактовні питання щодо того, коли у нас з’явиться первісток. Вважаю це нашою особистою справою і не думаю, що такі теми потрібно обговорювати зі сторонніми. До того ж у Світлани вже є донька від першого шлюбу. Кохана прекрасно справляється з обов’язками матері, дбає про свою дитину та балує її.
Ми обоє добре заробляємо, працюємо на перспективу, щоб досягнути чогось у професійному плані. Живемо повним життям, ні в чому не знаємо нужди, не сваримось з приводу грошей. Я не заперечую, щоб Світлана витрачала половину зароблених коштів на доньку. У нас цілковита гармонія та взаєморозуміння.
Вже за кілька місяців плануємо одружитись. Та недавно дружина почала підіймати тему батьківства. Вона б хотіла відчути радість материнства вдруге. Це й стало наріжним камнем у наших стосунках.
Раніше ми говорили про це, але ніяких планів не будували. Покладались на долю. Результатів від спроб завагітніти не було. Якось навіть ходили на консультацію в клініку. Пройшли усі необхідні обстеження і виявилось, що це в мене є певні нюанси. Лікар прямо запитав, чи дійсно я аж настільки хочу стати батьком, що готовий боротись за цей шанс.
Ось тоді я й зрозумів, що це не моє особисте бажання, а воно нав’язане суспільством. Насправді діти мені ні до чого. Я звик жити для себе, а дитина – це неабияка відповідальність. Не готовий до таких змін. Тому навіть домашніх улюбленців ніяких не тримаю, бо знаю, що не матиму часу піклуватись про них.
Багато хто засуджує таку позицію та вважає її егоїстичною. Але я переконаний, що кожна людина має право вибору. І цілком нормально – не хотіти дітей. Навколо тільки й чути, яке це щастя, що це сенс життя. Але у мене є заради чого жити. Не бачу сенсу проти власної волі прирікати себе на гори підгузків, безсонні ночі через кольки, а потім недоспані ночі, коли настане підлітковий вік. Це просто не для мене.
Не уявляю, як бути хорошим батьком з такими переконаннями. Хіба, натомість стану поганим чоловіком. Світлана чудова мама і змогла б бути такою ж і вдруге. Я бачу, які в них прекрасні відносини з донькою. Кохаю свою наречену й не хочу втратити щасливі стосунки через різні погляди на батьківство.
А може, з часом я б змінив своє ставлення до цього, та не хочеться так ризикувати. Не знаю чого чекати. Сподіваюсь ця ситуація вирішиться мирно, ми дійдемо взаєморозуміння й наш шлюб таки відбудеться.
