У день, коли я виходила заміж за чоловіка, якого кохаю понад усе на світі – мені здавалося, що я буду найщасливіша в усьому світі до кінця свого життя.
В чомусь я і була права. Щаслива я справді була.
Після весілля ми одразу ж придбали маленький будиночок в селі, зробили там ремонт і все облаштували. Далі ми з нетерпінням чекали на появу нашої донечки. Вона народилася і ми стали ще щасливішими.
Чоловік працював і старався дати нам все найкраще. А ми просто його нестримно любили і в свою чергу робили все, щоб побачити посмішку на його обличчі.
Далі чоловік кинув свою роботу і почав працювати на будовах, бо там платили більше. Він і був різноробочим, і електриком.
Одного дня мені зателефонували з невідомого номеру і черствий голос промовив:
– Аню, Іван впав з риштування. Його більше нема.
Я не могла повірити в почуте. Пам’ятаю, що донечку я занесла до сусідки, і нічого не сказавши почала бігти в домашніх тапочках до місця роботи чоловіка.
Коли я прибігла, його якраз забрала швидка. Я втратила свідомість і отямилася у лікарні. Там лікарі просили мене заспокоїтися, інакше я втрачу дитину.
Боже, я ще й була вагітна. В один день я втратила чоловіка і дізналася про вагітність.
На похоронах чоловіка мене не було, бо я лежала в лікарні. А коли мене виписали – я спочатку не хотіла жити. Але потім глянула на свою донечку, згадала про ще одну дитину під серцем і вирішила, що потрібно боротися і жити далі.
У моїх дітей більше нікого, крім мене нема. Я повинна бути сильною.
За більше, ніж півроку я народила здорового хлопчика. Сина я назвала на честь свого коханого чоловіка – Іваном. Він і справді був схожий на нього, як дві краплі води.
Спочатку мені було дуже важко дати собі раду з двома дітьми. Добре, що сусідка – баба Нюра мені допомагала.
То ж щасливою я справді була до кінця своїх днів, які обірвалися із смертю чоловіка.
