Так сталося і зі мною. Мені було сімнадцять років з половиною, коли я дізналася, що я вагітна. У мене був хлопець, якого я дуже сильно покохала.
Він був із тих модних і класних хлопців, за якими сохнуть всі дівчата. От тільки обрав він мене. Ми зустрічалися досить довго. Майже два роки.
Дітей ми не планували, адже я навчалася на другому курсі, а він на четвертому. Коли я дізналася про свій стан – це вже був четвертий місяць. До того, я не помічала жодних ознак. То сесія, то практика, то й я не надавала уваги тому, що відбувалося зі мною.
Андрій одразу ж мені сказав, що він не готовий ставати батьком і одружуватися. Лише простягнув мені двісті доларів і сказав, що я знаю де їх використати.
Я йшла додому після пар розбита і заплакана. Навіть не помічала машин, які мені сигналили, коли я на червоний колір світлофора переходила дорогу.
Вдома мене чекала найнеприємніша розмова з батьками. Мама одразу ж сказала, що їм з батьком і мені така слава ні до чого. Батьки вирішили, що я беру академну відпустку і їду жити з мамою на дачу.
Батько ж продав нашу квартиру в місті і придбав у обласному центрі, щоб ми не стали об’єктом насміхань.
Коли я народила дитину – сталася деяка неприємність. Мій син появився на світ із завернутою губкою до носика. Так інколи буває. По-простому, у народі, це називають «заячою губою».
Хоча, цього майже і не було помітно. Мені було не до цього, адже це моя дитина і від людини, яку я кохала понад усе на світі.
Мама і тато, коли побачили свого онука – змусили мене написати відмову від нього. Я була під емоціями і піддалася.
Через два роки я дивилася стрічку новин в інтернеті і побачила оголошення, що хлопчик із дитячого будинку нашого міста шукає сім’ю.
На фото був дворічний малюк із такою ж губкою. Так, можливо це буде звучати дивно, але в ньому я впізнала свого сина. Він мав такі ж яскраво зелені очі і чорняве волосся, як його батько.
Я одразу ж кинулася телефонувати за вказаним номером і цікавилася тим, що потрібно щоб забрати Сергійка, так його звали.
Найбільшою моєю проблемою було те, що я не була одружена і мої шанси дорівнювали нулю.
Коли батьки повернулися з роботи – я їм сказала, що вони зобов’язані мені допомогти повернути сина, якого колись змусили покинути.
Не знаю, чи то зірки зійшлися так, чи бурі були магнітні, але мої батьки погодилися. Вже за кілька місяців батьки усиновили мого сина Сергійка. Ми навіть зробили ДНК-дослідження і він справді був моїм сином.
Зараз ми збираємо необхідні документи, щоб отримати квоту від держави для оперування сина, щоб він почував себе повноцінним малюком.
Найбільше я шкодую про втрачені два роки, два роки коли моя дитина відчувала себе самотньою і покинутою напризволяще.
