Мене звати Сергій і мені завжди здавалось, що сім’я і діти це не для мене. Проте одного дня все змінилось. Я ішов маленьким провулком, коли раптом почув плач дитини. Повернувся на звук і побачив маленький згорток, поруч із смітниками.
Я спершу вирішив, що мені просто почулось. Мусило почутись, бо як можна залишити маленьку дитину, взимку, просто на вулиці. Хто ж так робить? Але плач повторився, тож я підняв маленький згорток і швидко вирушив додому. Там відігрів дитину і зателефонував до дитячого будинку.
Через декілька годин я вже був там і віддавав малюка на опіку. Я поїхав геть, але декілька днів не міг прийти до себе. Постійно чув плач дитини і бачив великі карі очі, які дивились на нього, коли він віддавав дитину виховательці. Я й не допускав думки, що зможу прив’язатись до дитини, яку тримав на руках лише декілька годин.
Через декілька тижнів я поїхав до дитячого будинку, що провідати хлопчика. І це стало для мене традицією, протягом чотирьох років я постійно відвідував його, привозив подарунки і просто проводив із ним час. Хлопчик до мене звик і постійно біг до мене на зустріч, коли я приїжджав.
День народження хлопчика ми святкували у той день, коли я його знайшов. На п’ятиріччя я вирішив зробити йому і собі особливий подарунок. Зібрав усі потрібні документи і забрав хлопчика додому. Не можу передати вам, яку радість і любов відчув, коли він назвав мене батьком.
Ось так ми і знайшли одне одного.
