Мене звати Тетяна і декілька тижнів тому я народила свою другу дитину. Оскільки під час пологів з’явились певні ускладнення, то мене поклали на декілька днів у палату, де зі мною увесь цей час лежала ще одна жінка. Ми з нею познайомились і я дізналась, що її звати Катерина, їй 34 роки і вони вже теж не вперше потрапляє до пологового будинку. У неї був легкий акцент, але я не звернула на це уваги.
Як виявилось пізніше, це вже четверта вагітність Катерини, проте жодна з попередніх дітей не змогли вижити. Та й цю дитину ледве врятували, лише завдяки вчасній операції. Жінка давно мріяла про дитину, тому неймовірно раділа, що зрештою вона може назвати себе матір’ю. Навіть не уявляю як це, пережити те, що пережила вона.
Наші діти теж лежали в одній палаті, тож відвідували ми їх разом. Я не зможу передати вам усіх тих хороших слів, які вона казала своїй дитині. У мене часто сльози навертались на очі. А коли мені було важко, вона завжди готова була підтримати і запропонувати свою допомогу.
Після деякого часу ми вже трохи здружились, тож я дізналась і про її сім’ю, яка живе дуже далеко від неї. Вони не часто підтримують відносини, але дитинство у неї було щасливим. Зараз живе із чоловіком, і на скільки я зрозуміла, то відсутність дітей – їхня єдина проблема.
Саме чоловік забирав її із пологового будинку, тож ми встигли познайомитись. Ми обмінялись номерами телефонів і обіцяли одна одній зустрітись.
І лише після того як вона поїхала, я дізналась від медсестри, що вона родом із Росії і переїхала лише декілька років тому. І тут я подумала: якби я одразу дізналась про її коріння, то, мабуть, не була б такою привітною і не захотіла б дізнатись про неї трохи більше. А даремно. Пообіцяла собі, що завжди даватиму людям шанс. Щоб не прогавити хорошу людину через свої упередження.
