Це просто якийсь жах. Саме так, цілковите жахіття.
Ми з чоловіком все життя складали гроші, і ось через п’ятнадцять років після одруження ,ми придбали власне помешкання у елітному районі. Скажімо так, що квадратний метр нашої квартири нам обійшовся, ой як дорого.
Та все ж ми її обирали тому, що район елітний, житло бізнес-класу, на території житлового комплексу є і садочок і школа, своя закрита територія. Для молодшої донечки і старшого синочка. Рекомендували вчителів, що вони дуже сильні і максимально вкладають знання у дітей.
Тому в нас і сумнівів не виникало, але намарно. Наш син, після переїзду, перейшов до сьомого класу тієї школи.
Ми з чоловіком сподівалися на якісні знання і вихованих однокласників. А отримали ще гірше, ніж було у одному із найбідніших спальних районів нашого міста.
Наш синок ніколи не був бунтарем, але і впливу шкідливому з легкістю міг піддатися. Він у нас маленький, дрібненький, ходить в окулярах через поганий зір і дуже любить вчитися.
І завжди він мріє, що колись він стане високий, статніший і наймодніший хлопець в класі. Та от тільки генетика про це не в курсі ,так як ми з чоловіком середнього зросту і обоє худорляві.
Тому то наш син і піддається впливу таких собі поганих хлопців. Ми тільки думали, що в престижній школі таких нема, а всі рівні. А виявилося інакше.
Вже через місяць життя у новій квартирі ми почали отримувати скарги від директорки школи, що наш Івасик себе погано поводить і геть не слухняний.
Ще через тиждень-другий, під вечір, коли ми якраз готувалися до сну, до нас прибігла голова ОСББ і почала тарабанити у вхідні двері. Так, наче на пожежу.
Вона в руці мала флешку, а на ній купу відеозаписів, як наш Іванко з компанією високих та плотних однокласників шкодить майно житлового комплексу.
Вони і балончиком стіну на підземному паркінгу розписали, і в ліфті нацарапали погані слова, та ще й дівчаток з водних пістолетів обливали.
Кара якась, а не дитина. Хіба ж цьому ми його вчили, і цього очікували від життя тут? – Явно, що ні!
Ми покликали сина. Він опустив голову і почав скиглити. Сказав, що він не хотів нічого поганого робити. Але й осторонь стояти теж не міг, бо хлопці з ним би перестали дружити. А він так хоче бути таким же як вони.
Звичайно ж ми провели виховну бесіду, заставили сина з його друзями самостійно зафарбувати помальовану стіну в підземному паркінгу, щоб їхньої творчості не було видно.
Впринципі, все ще очікуємо на комфортне життя, на яке працювали стільки років.
