Я не можу назвати себе молодим. Через два роки мені виповнюється 60 років. Я прожив щасливе життя, виховав двох дітей: старшого – хлопчика, а молодшу – дівчинку. Вклав у них всю душу і вірю, що вони виросли хорошими людьми. Єдина неприємність: чотири роки тому не стало моєї дружини, яку я неймовірно любив.
Але так в житті трапляється. У неї стався інсульт, так раптово і неочікувано, що вона п омерла ще до того як потрапила у лікарню. Я дуже сильно сумував за нею, завжди думав, що першим піду з життя, бо вона була здоровішою за мене і життя любила більше. Але не ми вибираємо.
Я думав, що не зможу оговтатись, але пів року тому зустрів жінку. Вона молодша за мене на вісім років, але добре забезпечена, доглянута і добра. Нічого від мене не вимагає і я дуже її люблю. Я навіть не міг уявити, що знову зможу закохатись. Вирішив зробити їй пропозицію, але спершу пішов розповісти новину дітям.
Я був переконаним, що вони зрадіють. Я зібрав їх у домі, приготував смачну вечерю і розповів про одруження. Очікував почути привітання, але побачив у їх очах щось інше. Син сказав, що розчарований у мені і що см ерть матері нічого для мене не означала. Донька його підтримала і звинуватила у байдужості.
Я не міг повірити у те, що чую. Я знаю, що для них боляче бачити як я рухаюсь у перед, вони сумують за матір’ю, але невже я не заслужив, щоб спробувати ще раз. Я намагався пояснити їм, що вони тепер дорослі, одружені люди. Що коли народяться внуки у них взагалі не буде часу навідуватись до мене, а я не хочу залишитись один. Сказав, що з жінкою набагато легше подбати про себе і про господарство і що їхня мама хотіла б, щоб я був щасливим.
Вони не захотіли мене зрозуміти. Пройшло вже два місяці, а вони так жодного разу мені не зателефонували. Не хочуть пробачати за те, що я продовжую жити.
Я не знаю, що робити, але покидати свою дівчину не збираюсь. Тим більше зараз, коли вона – єдина, хто залишився зі мною. Мені дуже боляче, що діти так вчинили, але я вірю, що з часом вони все зрозуміють і повернуться.
