Хочу з вами поділитися історією з життя моєї подруги Віри. Нічого незвичного у їхній сім’ї немає: чоловік, чотирирічний син Олег та бабусі з дідусями. Але недавно вона отримала дивний дзвінок з дитячого садка.
Далі розповідь буде йти від її імені:
«Кілька днів тому подзвонила мені вихователька з дитячого садочку. Я саме на роботі була, раніше вона ніколи не телефонувала, тому я не на жарт злякалась, що щось сталось.
– Доброго дня, Лариса Олександрівна, чи не могли б ви раніше підійти?
– Щось сталось? Що з моїм сином?
– Не хвилюйтесь, нічого не трапилось, просто психолог хоче з вами дещо обговорити, – вихователька це сказала так, мов мій син вже когось вбив.
Далі на роботі я залишатися не могла, мене гризли думки про те, що ж такого міг натворити син, що мене викликають до психолога. Він ніколи не був проблемним, але ж так просто на роботу також не стали телефонувати.
Отож, я відпросилась і полетіла у дитячий садок, не мала сил більше терпіти. Назвала своє прізвище на пропускній, а всі на мене дивляться як на ворога народу, показуючи, де саме кабінет психолога. Він, схоже, теж не був мене радий бачити, щось пробелькотів, а тоді простягнув мені малюнок сина.
– Сьогодні ми дали психологічне завдання дітям – намалювати свою сім’ю. Як ви можете побачити, вас син не намалював. Скажу чесно, що таке трапляється дуже рідко, зазвичай, діти навпаки ще й домальовують когось! – доки він це говорив, я уважно роздивлялась малюнок, у сина зовсім немає таланту до малювання, тому всі там намальовані дуже схематично.
– Показую я вам це не просто так, а хочу лише сказати вам, що ви відсутні у житті вашого сина. Вас немає, він вас не намалював навіть дуже маленькою. У нього є лише тато та бабусі з дідусями. Я хочу, щоб ви розуміли, що хлопчикам у такому віці дуже потрібна мама, її любов та турбота. Ви ж живете з ним в одному будинку, приділяйте йому більше часу!
Загалом, наступні 10 хвилин я ще слухала настанови психолога, а після них забрала сина й рушила додому. Він був щасливим, що сьогодні раніше потрапить додому і гомонів про те, щоб ми могли зробити, а я не могла повірити у те, що сказав психолог. Невже син дійсно мене не бачить? Ми ж так багато часу проводимо разом!
Я постійно з ним читаю, вчуся, граюсь, гуляю. Не буває і дня, щоб ми з сином не провели кілька годин разом. Мої роздуми доводили мене до сльозливої істерики, тому я не витримала й вирішила запитати про це у самого сина.
– Синку, мені сьогодні ваша вихователька показувала малюнки сімей!
– Угу! І як тобі?
– Ти великий молодець! Але чому ж ти маму не намалював?
– Мамусю, малюю я погано, а ти у нас справжня красуня, я б тебе такою намалювати не зміг!
