Мені соромно зізнаватися знайомим та родичам у тому, що недавно я відвезла маму у будинок для літніх людей, бо всі навколо стверджують, що так роблять лише невдячні діти, які не цінують того, скільки для них робила мама. Але як можна таке стверджувати, коли ви не жили з людиною. Моя мама стала дуже «чудна» і в один момент мені просто стало страшно за власне життя.
Повертаючись додому, я часто заходила у відкриту квартиру, у якій нікого не було й чула, як ллється вода. Двічі підряд я ледь не затопила сусідів, на щастя, вчасно повернулась додому. А одного разу дійшло до того, що вона включила газ і забула про нього, добре, що тоді сусідка у гості забігла й почула дивний запах.
Вона стала сама не своя, тепер забуває про елементарні речі, які раніше виконувалися автоматично, як: закрити квартиру на ключ, вимкнути воду, чи перекрити газ.
Перший «потоп» мама була вдома, а ось на другий зникла. Я неабияк злякалась за неї, але сусідка мені швидко підказала, що бачила її на сусідньому дворі з якимись бабусями. Я швидко погналась туди й знайшла її там. Сиділа, розмовляла про погоду, мов нічого не сталось, не знаю, що на мене тоді найшло, можливо, я надто злякалась, але я добре тоді на неї накричала так, що ті бабусі досі пошепки про мене перемовляються, коли я йду повз.
Зараз її 80 років і вона цілком нормально думає, але ось «чудити» стала все частіше і я не можу за цим постійно стежити, бо працюю та й особисте життя потрібно влаштовувати. У мене вже почали нерви здавати від того, що я постійно хвилююсь, що дома щось станеться. От місяць тому всі наші ковдри були викинуті з вікна, а коли я у неї запитала навіщо вона це зробила, то вона заперечно хитала головою, мов нічого такого і не робила. Мені просто страшно за неї та мою квартиру.
Рішення віддати її у пансіонат я обдумувала дуже довго, не хотілось мені цього робити, було соромно, але я надто боюсь й вирішила, що це буде найкращим методом розв’язання проблеми. Я часто її відвідую і знаю, що у неї є там друзі й за нею доглядають, тому нічого страшного вона робити не має.
Нарешті я змогла видихнути й розслабитися. Здається, моє життя знову набуло фарб, бо я нарешті перестала постійно хвилюватися і нервуватися.
Я розумію, що багато людей все одно звинуватять мене у тому, що я вчинила не гідно, але ж хіба я не маю права на спокійне життя і будівництво особистого щастя? Я ж не можу постійно стежити за мамою, але тепер хоч впевнена, що з нею все добре і можу її відвідати, коли забажаю.
