У мене є син. Йому скоро 4 роки і одного разу ми пішли до поліклініки. Мене турбувало те, що він кульгає на одну ногу, тож ми прийшли і записавшись у чергу, присіли на лавочку.
Ми розглядали картинки на стінах поліклініки, він розповідав мені історії, які бачив на них. Аж тут раптом він зупинився, обернувся до мені і в повний голос запитав:
- Мамо, а хіба ти не розвісила білизну вдома? То ти без трусиків ходиш, поки вони мокрі?
Він навіть почав задирати мені спідницю, щоб переконатись, що я без білизни. Він добре запам’ятав, що я займалась пранням перед виходом, хоч раніше таких розмов не виникало.
Не буду ж я привселюдно пояснювати йому, що у мене багато пар трусів, тож я можу одягти одні, поки інші висихають.
Всі батьки у клініці озирались на нас і сміялись. А от мені було зовсім не до сміху.
Звісно ж, що я не вийшла з дому без трусів, але я не збиралась переконувати інших відвідувачів у цьому. Так ми просиділи у коридорі, доки не прийшла наша черга заходити до лікаря. Всі проводжали нас усмішками, а я намагалась приборкати почервоніння. А мій син наостанок ще раз перепитав:
- То ти точно з трусиками? Не брешеш мені?
Він не міг заспокоїтись, поки ми нарешті не потрапили додому і я не показала йому, що труси при мені. Лише тоді він нарешті зайнявся своїми іграшками. А я білизну при ньому більше не перу.
