Лише минулого літа я дізналася від бабусі історію появи на світ свого тата. До слова, тато кілька років тому заснув і не прокинувся. Йому було шістдесят сім років.
Історія була наступна:
Моя бабуся і дідусь дуже любили один одного. Ледь їм виповнилося по шістнадцять років – вони одружилися. Дітей у них не було. Вона і до лікарів зверталися і до знахарів їздили, та все намарно. Ті лише розводили руками.
Так вони і жили. Обоє багато працювали і мріяли про дитину. Вже у двадцять чотири роки вони мали власний будинок і були не бідними у селі людьми. Тримали цілу господарку, яка приносила чималий дохід.
Одного ранку, коли бабуся вийшла доїти корову – то біля стайні побачила солом’яну колиску. Всередині лежало немовля, місяців п’яти і посміхалося. Поруч була записка:
- “Пробачте мене. Це Іван, народився 27 липня. Я його дуже люблю, але в мене зовсім нема грошей і нема де жити. Батьки, як дізнаються, що я народила дитину від одруженого – уб’ють нас обох. Я його дуже люблю і хочу йому кращої долі. Я знаю, як ви мрієте про дитину. Подаруйте йому щастя. І благаю, не віддавайте до дітдому.”.
Бабуся чимдуж побігла додому і розбудила дідуся. Вони перечитали ту записку сто разів і думали, що ж їм робити. Так, як бабуся ніколи не була худенькою і завжди мала на собі багато одягу, ніхто б і не знав чи вона була вагітна.
Вони вирішили на рік поїхати жити в сусіднє село. За рік повернулися і сказали всім, що у них вийшло народити сина Івана.
Тата вони любили наче рідного, у нього в цьому ніколи й сумнівів не виникало. Та про свою історію він так і не довідався. Тому бабуся вирішила мені її розповісти.
Думала вона, що раптом у мене появляться якісь родичі, то щоб я була готова до такої новини.
Бабуся, дідусь і тато були щасливою сім’єю. І, як б це смішно не звучало, але через два роки на тому ж місці і в такій же колисці – бабусю чекала дочка. А в записці були наступні слова:
- “Дякую за сина. Це його рідна сестра. Їй три тижні. Назвіть, як хочете. Більше я у вашому житті не з’явлюся. Щиро дякую, вам, за життя моїх дітей.”.
Дівчинку бабуся і дідусь назвали Богданкою. Адже ця дівчинка була справжнім Божим дарунком. Ще й рідною сестрою тата. Вони були як дві каплі води схожі, ні в кого й сумнівів не виникало, що вони не рідні.
Бабуся пригадує, що через кілька місяців, після того, як їм підкинули дочку, вона бачила жіночу постать за деревом, і чула тихе схлипування. Та це було лише одного разу і бабуся не наважилася ні гукнути ту жінку, ні підійти до неї.
Ні, вона не боялася її, вона боялася за власне щастя і родину. Боялася, що дітей можуть забрати.
Ось така дивна історія мого роду. Бабуся як її розповідала, – її очі були сповнені сліз, а в голосі відчувалося тремтіння.
