Моя дочка навчається в інтернатурі медичного університету. Вона у мене була відмінницею і розумницею завжди. То ж наука їй дається легко і без проблем.
Для себе вона обрала професію лікаря-неонаталога і паралельно ще вчиться на дитячого інфекціоніста. Тобто вона буде лікувати новонароджених малюків і діток, які підхопили інфекцію.
Навчання в інтернатурі вона проходить у обласній клінічній дитячій лікарні при пологовому будинку.
Дочку одразу ж направили до малюків, які лише народилися. Там в боксах є і абсолютно здорові дітлахи, і такі, які мають ускладнення чи зараження.
Вже після першого тижня моя дочка була розчарована. Вона просто не могла зрозуміти неоднакове ставлення деяких працівників медичного персоналу до діток.
Так, у відділені де дочка працювала були різні дітки. Серед них був малюк, який мав невиліковну хворобу. Мати після пологів відмовилася від хлопчика, а дитину залишили у лікарні до того часу, доки не переведуть до будинку малюка.
Хлопчик був новонародженим, слабким і безпорадним. Так ось, старша медсестра, яка повинна змінювати діткам в боксах підгузки і давати їсти суміш – кілька разів забувала за цього хлопчика.
Коли дочка їй зробила зауваження, адже дочка як не як – лікар, то ця медична сестра почала огризатися. Мовляв моя донька ніхто, щоб вказувати їй, що вона повинна робити. Та й взагалі, цей хлопчик невиліковно хворий і нікому не потрібний.
Найбільше дочку стривожили її слова:
– Яка різниця чи він помре за три місяці, чи за тиждень?!.
Це просто в голові не вкладається. Цілих два місяці моя дочка залишалася на додаткові зміни в лікарні, і приділяла максимально уваги і часу цьому хлопчику.
Вона його сама переодягала, годувала. Навіть пригортала до себе, щоб він відчував тепло її тіла.
І не повірите, за місяць, моя дочка почала помічати прогресивну динаміку у стані здоров’я цього малюка.
Спочатку ми з чоловіком думали, що наша дитина була дуже вражена цим покинутим немовлям, але пізніше зрозуміли, що вона має рацію.
Хлопчик йшов на поправку, ставав все активнішим. Дочка випросила провести додаткові аналізи у головного лікаря відділення, в результаті яких було встановлено, що цей хлопчик є абсолютно здоровим. Тобто немає цієї невиліковної хвороби і попередній діагноз – хибний.
Всі були шоковані. Пізніше хлопчика відправили до будинку немовляти. Одного разу дочка запропонувала нам з чоловіком піти з нею, щоб провідати її підопічного.
Ми з чоловіком полюбили голубоокого беззубого і лисого малюка з широкою посмішкою з першого погляду. Вже до вечора того дня ми твердо вирішили спробувати оформити документи і забрати до нас цю дитину.
Так, у нашій сім’ї з’явився син. Ми назвали його Віктором, що означає – перемога. Перемога любові нашої дочки над хворобою цієї дитини. І знаєте, це справжнє щастя. Ми знову молоді батьки, а роки і втому наче рукою зняло.
