Минулого тижня прилетіла моя подруга дитинства із заробітків. Точніше вона там вже не просто заробляє гроші, а оселилася на постійне місце проживання.
Ще в інститутські роки Аня поїхала на літні канікули до Канади, щоб заробити трохи грошенят. Так і затрималася там на цілих двадцять два роки.
Повертатися до нашого міста вона не планує. Адже там має чоловіка, дітей і власне житло. Сюди приїздить дуже рідко на кілька тижнів, щоб відвідати батьків.
Так ось, ми домовилися про зустріч, адже дуже давно не бачилися, лише всі ці роки спілкувалися за допомогою інтернету. Тобто підтримували нашу дружбу, як могли.
Ми довго розмовляли, і не помітили, як швидко минав час. Цілий день промайнув як на одному диханні.
І знаєте, що мене найбільше вразило? – Це те, що Аня працювала медсестрою в одному із пансіонатів для людей похилого віку. І півроку тому у них відбулася реорганізація. Їхній пансіонат об’єднали із дитячим будинком.
Уявляєте?! Та це ж геніально!
Коли Аня розповідала це, її очі світилися, а я в той же час відчувала нестримне тепло в середині.
Адже сумні люди старшого віку, які скоріш за все себе відчували покинутими, або й взагалі ніколи не мали родини – наче оживали від того, що поруч з ними лунав дзвінкий дитячий сміх, а маленькі ручки тісно їх обіймали.
Та й діти, які чекали на маму і тата в одну мить отримали багато дідусів і бабусь.
Не знаю, кому прийшла в голову така ідея, але вона просто неймовірна.
Аня також в захваті від цього. Спочатку вона думала, що їм буде дуже важко доглядати і за пенсіонерами і за дітками одночасно, а виявилося навпаки. З появою дітей – бабусі і дідусі наче ожили, стали енергійними і жвавими, а діти самостійними.
Це прекрасно. Аня каже, що у них тепер у їхньому пансіонаті оселилося життя, радість і благодать.
