Марина витерла запітніле дзеркало у ванній і довго вдивлялася у власне відображення. Сірі кола під очима, втомлена шкіра, волосся, що втратило блиск.
«Вже навіть не впізнаю себе», — подумала вона, пригладжуючи пасмо.
З кімнати долинуло глухе гавкання — старий лабрадор Річі вимагав, щоб його випустили на прогулянку. Сергій, як завжди, зробив вигляд, що не чує.
— Сергію, вигуляй Річі, будь ласка, — крикнула Марина.
— Може, ти сама? Я втомився, — буркнув він з дивану, не відриваючись від телевізора. — Знову цей собака по ночах тягатиме мене?
Марина зітхнула, натягла куртку й вийшла у прохолодний вечір. Собака, ніби відчуваючи її стан, йшов поруч повільно, не смикаючи повідок.
Минуле
Коли вона купувала цей будинок, Сергія ще не було поруч. Вона працювала бухгалтером, брала підробітки, продавала прикраси, щоб зібрати на перший внесок. Кожна цеглина в цих стінах — її піт, її безсонні ночі, її рішучість.
Сергій з’явився через два роки. Усміхнений, легкий на розмову, він здавався уважним і добрим. Тоді Марина вперше після розлучення повірила, що може бути щасливою знову.
Та з часом його турбота змінилася на байдужість, а вдячність — на звичку.
Діагноз
Лікар говорив спокійно, ніби повідомляв про похолодання.
— Четверта стадія. Метастази у легенях і кістках. Ми можемо полегшити, але не вилікувати.
Марина лише кивнула. Вона давно навчилася приймати удари без крику.
«Треба все владнати, — подумала вона. — Будинок, рахунки, Андрій».
Реакція Сергія
— Сергію, мені треба з тобою поговорити, — сказала Марина того вечора, коли вони вечеряли.
— Знову щось із собакою? — не відриваючись від тарілки, запитав він.
— Ні. Зі мною. У мене рак.
Він нарешті підвів очі.
— Який ще рак?
— Четверта стадія.
Сергій розгубився. Потім, через хвилину мовчання, запитав:
— А лікувати можна? За кордоном, може? Ти ж маєш заощадження, правда?
Марина посміхнулася крізь втому. Замість співчуття — фінансовий розрахунок.
— Так, маю, — відповіла коротко.
— О, ну тоді не все так погано! — Сергій навіть трохи ожив. — Головне — не падати духом.
Він пішов до своєї кімнати, і Марина почула, як він телефонує комусь:
— Та ні, вона не довго… Так, страховка є, будинок на ній, але я ж чоловік, то, мабуть, перейде мені…
Марина стояла у коридорі й стискала в руці повідець Річі. Серце билося рівно — без злості, без сліз. Просто остаточне розуміння.
Рішення
Наступного дня вона подзвонила сину.
— Андрію, приїдь, будь ласка. Мені треба поговорити.
Він приїхав із дружиною, Ірою, за кілька годин. Коли Марина розповіла їм про діагноз, Іра заплакала, а син лише тихо спитав:
— Мам, чим ми можемо допомогти?
— Мені треба оформити документи, — сказала Марина. — Я хочу, щоб будинок і рахунки перейшли вам.
— А Сергій? — нерішуче запитала Іра.
— Сергій своє вже отримав, — гірко посміхнулася Марина. — Роки мого життя.
Того ж дня вона відвідала нотаріуса, підписала заповіт, а потім — заяву на розірвання шлюбу.
Вперше за довгий час їй стало легко дихати.
Коли правда виявляється
Через кілька днів Сергій повернувся додому, коли на телефон прийшло повідомлення:
«Заява на розірвання шлюбу зареєстрована».
Він сполотнів.
— Марина! Це що за дурниці?
У будинку було тихо. Лише Річі спокійно лежав біля вікна.
Коли Марина ввійшла, Сергій кинувся до неї:
— Навіщо? Ти ж хвора! Тобі потрібен догляд, турбота!
— І ти саме про це турбуєшся? — спокійно запитала Марина. — Чи про те, що будинок не дістанеться тобі?
— Та ти що! Я просто… розгубився… — белькотів він.
— Ти планував мою смерть, Сергію. Я чула, як ти рахував, коли все «відійде».
Він почервонів, намагаючись заперечити, але слова застрягли.
— Річі розумніший за тебе, — тихо сказала Марина. — Він хоча б любить без користі.
Кінець
Вона зібрала свої речі й поїхала до сина. Сергій залишився стояти в коридорі, не знаючи, що сказати.
Через тиждень прийшло повідомлення про дату суду.
Сергій намагався подзвонити — вона не відповідала.
Він ходив по кімнатах, у яких раніше пахло кавою і свіжим хлібом, і вперше зрозумів, що ця тиша — не просто відсутність звуків. Це відсутність життя.
Новий початок
Тим часом Марина проходила хіміотерапію. Андрій сидів поруч, тримаючи її руку.
— Мамо, я з тобою. Ми все здолаємо.
— Може, й ні, сину, — усміхнулася Марина. — Але я вже здолала головне — страх жити з тими, хто не любить.
Іра принесла термос із чаєм, а Річі спокійно дрімав під стільцем.
Марина дивилася у вікно й думала: «Я вільна. І навіть смерть тепер не здається страшною».
А десь на околиці Сергій сидів у орендованій кімнаті, пив дешеве пиво і намагався зрозуміти, як це — жити без того, кого ніколи по-справжньому не цінував.
