Ситуація приголомшила мене, бо це було щось абсолютно нове для мене. Хоча я стикалась з подібними сценаріями в телевізійних шоу або випадкових статтях в Інтернеті, я ніколи не бачила подібного на власні очі. Моєю реакцією було здивування, і мені знадобився деякий час, щоб зібратися з думками та знайти слова, щоб висловити свою думку.
Чотири роки тому я зв’язала себе тенетами шлюбу з моїм одногрупником Миколою. Він був найчарівнішим і найрозумнішим хлопцем у нашій групі, і всі дівчата були в нього закохані. Викладачі також пророкували йому блискуче майбутнє. Для нас обох це було кохання з першого погляду.
Спочатку мої батьки були проти нашого шлюбу, бо мали інші очікування. Проживши комфортне життя, вони мріяли про багатого зятя. Але згодом змінили свою думку і полюбили Миколу.
Микола виріс у дитячому будинку, але не був сиротою. Він добре пам’ятав своїх батьків і затаїв на них образу за те, що вони його покинули. Вони обіцяли, що незабаром заберуть його назад, і тимчасово відправили його до дитячого будинку, але так і не дотримали своєї обіцянки.
За всі ці роки батьки відвідали його лише тричі, а потім і зовсім забули про нього. Це розбивало серце Миколи, який прагнув бачити їх щодня, з нетерпінням чекаючи біля вікна, сподіваючись побачити їхні знайомі силуети.
Батьки Миколи не були типовою парою. Вони не любили працювати, але й не пили. Їх часто називали ексцентричними, а їхній спосіб мислення був незбагненним для оточуючих. Не зважаючи на відсутність грошей, вони мали пристрасть до подорожей та автостопу і відвідали незліченну кількість країн, які більшість людей не могли собі уявити.
Було майже комічно, що вони відправили власного сина до дитячого будинку, аби мати змогу й далі “подорожувати”. Але це було межею їхнього своєрідного мислення, і через це Микола відчував себе покинутим і знехтуваним.
Того дня перед дверима нашої квартири стояла пара середнього віку. Вони були одягнені в дорогий одяг, але в їхньому зовнішньому вигляді було щось особливе. Вони були схожі на типових європейців, але їхній одяг був поношений і пошарпаний.
Коли я відчинила двері, пара запитала, чи Микола вдома. Микола працює ІТ-спеціалістом і часто працює вдома в навушниках. Я зазвичай доглядаю за нашою донькою й іноді допомагаю чоловікові.
Я пішла покликати Миколу, який підійшов до дверей і був вражений їхньою присутністю. Подружжя розкрило обійми, щоб обняти його, і вигукнуло: “Синку, ми повернулися!”.
Однак Микола відштовхнув їх і суворо сказав, щоб вони більше ніколи не приходили до нас додому. Вони ще деякий час наполягали, стукали у двері, поки чоловік не пригрозив викликати поліцію. Зрештою, вони пішли.
Микола заявив, що не хоче мати з ними нічого спільного. Він вважав, що якщо він не був потрібен їм стільки років, то вони можуть прожити без нього, а він може прожити без них.
