В нашому офісі працює нова дівчина, яка нещодавно приєдналася до компанії. Як і інші чоловіки в колективі, я також звернув на неї увагу, коли вона тільки прийшла. Вона була молода, приваблива і мала чудову фігуру – хто б не захотів познайомитися з нею ближче і, можливо, піти на побачення? Однак кожну пропозицію, яку їй робили, вона відхиляла, і завжди знаходила якусь іншу відмовку. Чи то були плани з друзями, чи відвідини батьків, вона завжди була недоступна, змушуючи нас усіх змиритися з тим, що вона не зацікавлена.
З часом ми почали помічати інші дивні речі в її поведінці. Наприклад, нова колега ніколи не купувала обід у нашому кафетерії, завжди приносила власну їжу в пластиковому контейнері та чай у старому радянському термосі. Крім того, вона майже ні з ким не розмовляла, лише за потреби говорила про роботу. Як наслідок, деякі колеги почали називати її “самітницею”, оскільки вона рідко посміхалася і трималася замкнуто.
Але як же ми всі були здивовані, коли всі наші колеги вирішили зібрати гроші на подарунок для шефа, який незабаром мав святкувати свій п’ятдесятирічний ювілей. Усі погодилися скинутися по двісті гривень, але коли дійшла черга до Самітниці, вона відмовилася, посилаючись на те, що не може собі цього дозволити й лише нещодавно почала працювати, а тому їй недоречно робити внесок нарівні з іншими.
Ми всі були вражені відмовою Самітниці долучитися до подарунка нашого боса. Було прикро бачити, як колега налаштована проти нас, особливо зважаючи на те, скільки часу ми проводили разом щодня. Думка про те, що ми зайдемо в офіс і будемо ловити на собі ворожі погляди нашої колеги, не приваблювала. Відтак, усі перестали з нею спілкуватися, створивши мовчазний бойкот.
Однак завдяки прибиральниці нашого офісу ми дізналися правду про Самітницю. Після кількох днів нашого бойкоту вона розплакалася і сховалася на сходах – місці, яке рідко хто відвідує. Наша прибиральниця, бабуся Ніна, знайшла її там і почала втішати своєю материнською і співчутливою натурою. Вони розговорилися, і Самітниця розкрила причини своєї дивної поведінки. Ми були приголомшені, коли бабуся Ніна повідомила нам про те, що сталося.
Виявилося, що Оксана, як ми пізніше дізналися, її звали, пережила значну життєву трагедію. Її син з дитинства тяжко хворів, на лікування потрібні були значні кошти, яких вона не могла собі дозволити. На свою зарплату вона могла дозволити собі купувати лише ліки, які полегшували симптоми хвороби сина. Чоловік Оксани та батько дитини не витримав такого життя і покинув їх. Тепер дівчина живе зі своєю старенькою матір’ю і намагається допомагати їй, чим може.
У нас не було слів. Коли Оксана повернулася в офіс, ми вибачились перед нею, і вона знову розплакалася. Наступного дня весь наш офіс збирав гроші, щоб допомогти її сину, і ми навіть запустили онлайн-кампанію зі збору коштів на його повне лікування.
