Мого чоловіка підвищили на роботі й ми були змушені переїхати на нову квартиру, ближче до фірми, де він працює. Для мене не було великої різниці, де жити, бо я все одно працюю з дому. Зараз наш син не відвідує дитячий садочок, через карантин.
Першого ж дня до нас завітала сусідка, щоб познайомитись та дізнатись, що ми за люди. Вона прийшла не сама, а зі своїм трирічним сином. Наші діти одразу порозумілись та із задоволенням грались разом.
Наступного дня сусідка знову привела сина та попросила приглянути за ним, поки вона сходить до магазину. Мала повернутись за кілька хвилин, а пропала до самого вечора. Чоловік вже встиг повернутись з роботи, ми повечеряли, а сусідки досі не було. Я не мала іншого виходу, як постелити дитині на дивані у вітальні. Матір прийшла до нього лише наступного дня. Вона перепрошувала, казала, що їй дуже прикро, але виникли невідкладні справи по роботі, що й не мала коли подзвонити. Я удала, ніби прийняла її виправдання за правду.
Проте, за кілька днів історія повторилась. Я знову була змушена сидіти з її сином. Він хлопчик спокійний, з ним ніяких проблем не виникає, але ж його матір повинна розуміти елементарні речі. Якщо вже виникла нагальна потреба, то можна по-людськи попросити про послугу. І харчі могла б якісь лишити. Мені не шкода для дитини, але ж мають бути якісь рамки.
А одного разу її нахабство перетнуло всі дозволені межі. Вона подзвонила у двері та не дочекавшись, коли я відчиню, просто пішла залишивши свого малого в нас перед порогом. Дитина сказала, що мама пішла, а він побуде у нас. Я не могла лишити його там самого і запросила увійти.
Але, коли сусідка повернулась додому, то сказала їй, що тут не безплатний дитячий садок і наступного разу я повідомлю службу опіки, що хтось залишив дитину. З того часу вона зі мною не вітається. Ось така подяка, варто один раз допомогти, потім все життя будеш винним.
