Коли я намагалась серйозно поговорити з чоловіком на тему, що мене хвилювала, кожного разу це завершувалась сваркою. Він досить впертий та рішучий, тому довести йому свою точку зору майже неможливо.
Але ми кохаємо одне одного й у питаннях побутового характеру в нас цілковите взаєморозуміння.
У нас є син Матвій. Скоро йому виповнюється 12 років. Я мріяла відчути радість материнства вдруге і неважливо, хлопчик це буде чи дівчинка. Це такі неймовірні відчуття, коли маленька крихітка тягне до тебе свої рученята і дивиться на тебе із захватом. Знову відчуваєш себе молодою і навіть, якоюсь особливою.
Проте чоловік категорично проти. Він каже, що йому достатньо однієї дитини. Знову проходити шлях недоспаних ночей, брудних пелюшок та постійного галасу він не хоче. До того ж з немовлям на руках ти прив’язаний додому і треба знову чекати, коли дитина підросте.
Мій чоловік працює у клініці нейрохірургом. У нього досить напружена робота, тому вдома хоче відпочивати у тиші та спокої.
Але одного дня щось змінилось. Збираючись на роботу, чоловік запитав чи не проти я, щоб у нашій сім’ї з’явилась друга дитина. Я не знала, що й думати. Чоловік помітив моє збентеження та продовжив:
— Вчора, коли я був на зміні, до нас доставили дівчинку з травмою голови. Вона сирота, виховується у дитячому будинку. Впала і вдарилася головою об край тумбочки. З нею вже все гаразд, операція пройшла успішно.
Коли вона побачила мене, то поглянула своїми синіми, як небо оченятами й промовила: «Татусю, ти повернувся, щоб врятувати мене?»
Я дивилась на чоловіка здивованим поглядом, а він сказав наступне:
— Кохана, я знаю, що ти мріяла про другу дитину. Подаруймо цій дівчинці люблячу сім’ю. Я відчуваю, що це буде правильний вчинок і ми не пошкодуємо.
Я розуміла, що чоловік не просив би мене про таке, якби це була миттєва емоція. Якщо він прийняв таке рішення, значить все добре обдумав і це насправді важливо для нього. Тому вирішила підтримати цю неочікувану ідею.
Доки ми займались підготовкою усіх необхідних для усиновлення документів, щодня провідували дівчинку в лікарні. Хочу зауважити, що за весь цей час вона жодного разу не назвала мене мамою. Це заповітне слово пролунало лише тоді, коли ми приїхали до нас додому. Вранці я заплітала їй коси й тоді вона промовила:
— Спасибі матусю! У тебе дуже красиво вийшло,- і обійняла мене за шию.
