Мене мучив нестерпний головний біль, який не давав заснути усю ніч. Мій чоловік якраз вийшов у свою зміну. Він працює на кареті швидкої допомоги. То ж я мучилась на самоті.
На ранок побачила, що він зайшов до кімнати з немовлям на руках. Я дуже погано спала, тому спершу подумала, що це сон, або якесь марення. Чоловік повинен бути на роботі, а він стоїть перед нашим ліжком. Але, коли дитя заплакало, мої сумніви вмить розвіялись. Я зрозуміла, що все це відбувається наяву.
Крім того, що у мене просто розколювалась голова, я була ще й на дев’ятому місяці вагітності й от-от мала народжувати. Дуже хвилювалась, аби все пройшло добре.
Чоловік розповів, що знайшов це дитя у нас під під’їздом. Як би йому не довелось раніше повернутись додому, то немовля могло замерзнути, бо на вулиці глибока зима, а воно вкутане легенькою ковдрочкою. Чи то материнські інстинкти так зіграли, чи просто людські почуття, але мені стало неймовірно шкода цю маленьку крихітку. Я будь-що хотіла лишити її у нас.
Несподівано у мене почались стрімкі перейми. Їхати до лікарні не було сенсу, бо дитина за кілька хвилин була вже на виході. Чоловік оцінив ситуацію й сказав, що сам прийматиме пологи. Я народила здорового хлопчика. Так, в одну мить, ми стали батьками двох діток.
Дівчинку ніхто не шукав і ми вирішили записати її, як нашу рідну. А самі сказали, що я народила двійню. За все наше життя, ми жодного разу не пошкодували про своє рішення. Так вона отримала люблячу сім’ю. А могла б все дитинство провести у дитячому будинку і хтозна, як би склалось її життя.
Цього року наші дітки йдуть до першого класу. Сина ми назвали Віктор, а донечку – Вікторія.
От, дивлюсь інколи на них і здається, що донечка схожа на чоловіка – така ж світловолоса та синьоока, а синочок на мене – русявий та кароокий.
Часто думаю про те, що б було з нашою Вікунью, як би чоловік її тоді не знайшов. Від подібних роздумів на очі навертаються сльози і я вдячна долі, що подарувала нам цю дівчинку.
