Коли ми з Тарасом тільки одружились, я тішилась, що матиму хороших привітних родичів. Його матір та сестра здавались вихованими та привітними людьми. Вони ніколи не втручались в наші особисті справи й у гості навідувались не часто.
Свекруха із зовицею раніше мешкали у селі. Минулого року вони продали свій будинок і придбали квартиру неподалік від нашого дому. Оксані досі не вдалось влаштуватись на роботу в місті, тому вони живуть на пенсію Людмили Петрівни. Цього недостатньо для двох людей, тому взяли за звичку приходити їсти до нас.
Раніше могли завітати лише на вечерю чи на обід. Я готувала на всіх і ми їли разом. А тепер все частіше приходять з самого ранку й ідуть додому, коли вже пора лягати спати. Я просила чоловіка якось поговорити з рідними, пояснити сестрі, що їй пора знайти хоч якусь роботу. Не можуть же вони вічно ходити до нас, як у ресторан. Бо тільки те й роблять, що дивляться телевізор та спустошують холодильник.
В нас збільшились витрати на продукти та електроенергію. Я не хочу, щоб сімейний бюджет розтрачався на забезпечення родичів чоловіка. Але, що я можу зробити? То ж не вижену їх на вулицю. Доводиться терпіти. Але будь-якому терпінню рано чи пізно приходить кінець.
