Я навчаюсь на останньому курсі медичного коледжу. Зараз проходжу практику в місцевій лікарні. Минулого тижня до нас в інфекційне відділення привезли одного чоловіка з отруєнням. Доки пацієнт лежав під крапельницею, медсестра звернула увагу, що на вулиці, під вікнами палати, сидить великий рудий пес. Інколи він починав вити, а потім стихав. Мене теж охопила цікавість. Підійшов подивитись. І справді, у вікно поглядав красивий доглянутий лабрадор. З’ясувалось, що це домашній улюбленець, чоловіка, який до нас потрапив і лежить у цій палаті. Пес дивився сумними очима сповненими очікування. Коли я виніс йому поїсти, то навіть не поглянув у мою сторону.
З того вечора лабрадор став постійним відвідувачем. Він щодня прибігав на територію лікарні та сидів під вікнами палати немов якийсь монумент. Зрушити з місця його примушувала лише поява улюбленого господаря у вікні. Тоді він починав стрибати, шалено махати хвостом і аж попискував він радості. Намагався дострибнути до підвіконня і заспокоювався лише тоді, коли чув команду господаря.
Щодня, доки чоловік знаходився у лікарні, вірний друг його провідував. А коли чоловіка вже виписали, то увесь персонал лікарні вийшов, щоб подивитись на зворушливу зустріч собаки з господарем. Пес бігав навколо чоловіка, облизував йому руки, стрибав і здавався найщасливішим у світі.
